Сторінка
1

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект)

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів якого не може існувати автономно, і тільки талановитий майстер може це плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а вдихнути в нього сенс, життя. Право, не виражене мовою, не буде правом. Тому й становлення правової системи нерозривно пов’язане з історією мови. І чим глибше ми збагнемо тонкощі формування й розвитку цих двох феноменів у їх взаємозв’язку, тим довершенішою зможемо зробити сучасну правову систему. Отож, інтеграція лінгвістики і юриспруденції є явищем природним, і тому навіть дивно, що лише віднедавна в Україні активізувалися дослідження мови права, представлені доробком Н.В. Артикуци, Ю.Є. Зайцева, Г.С. Онуфрієнко, Ю.Ф. Прадіда, Л.О. Симоненко, А.П. Токарської, О.Ф. Юрчук. Актуальність окресленої проблеми зумовила активний розвиток нової галузі мовознавства – правничої лінгвістики, в межах якої виділилися два напрямки дослідження:

1) юрислінгвістика, що вивчає юридичні аспекти мови, зокрема й функціонування мов у суспільстві;

2) лінгвоюристика, предметом якої стали мовні аспекти права [1]. Однією з найцікавіших і найменш досліджених проблем вітчизняної юрислінгвістики є історія становлення української мови як державної.

Представники різних галузей науки зазвичай розпочинають відлік державотворчих процесів в Україні від часів Київської Русі. У цей період формувалася й мова вітчизняного права, представлена кількома жанрами офіційно-ділового стилю: договори, законодавчі акти (Руська Правда), грамоти тощо, які, безумовно, становлять значний інтерес для фахівців з лінгвоюристики [2]. Однак, для юрислінгвістичних досліджень цей період ще не становить особливого інтересу, оскільки будь-яких нормативних актів, які б регламентували особливості функціонування мов, тоді ухвалено не було. Зважаючи на це, розпочинати вивчення окреслених вище процесів варто з більш пізніх історичних епох.

Після нетривалого розквіту Київська Русь почала розпадатися на удільні князівства, занепадати. Наприкінці XIV ст. західноукраїнський регіон був окупований Польщею, а всі інші українські й білоруські землі, у тому числі й Київські, приєднані до литовських земель. Так утворилася нова держава – Велике князівство Литовське, яке в науковій літературі справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Традиції розвитку науки, духовної культури, творення й фіксації правових норм Київської Русі не могла занапастити навіть кількасотлітня монголо-татарська навала і вони продовжилися у Великому князівстві Литовському.

Як зазначає Андрій Яковлів, “українське право було чинним у своїй давній, звиклій зовнішній формі, а саме – на “руській”, тобто українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою Литовської держави. Ставлення влади до українського права, до мови базувалося на принципі: “Старини не рухати, новини не вводити”. Тому природний розвій українського права довгий час ішов вільно, без жодної затримки” [3].

1529 року набув чинності Статут Великого князівства Литовського – перший загальний кодекс для всієї Литовської держави. Однак, уже через 40 років, 1566 р., було ухвалено його другу редакцію, а 1588 р. – третю. Примітним є те, що всі три редакції головного документа Великого князівства Литовського були написані руською мовою, а відповідно до статуту 1588 р. “писаръ земски маетъ по руску литерами и словы вси листы, выписы и позвы писати, а не иннымъ языкомъ и словы, а присегнути маетъ на врядъ свой писарски тыми словы: я присегаю Пану Богу в Тройци єдиному”. Про статус руської (тобто староукраїнської) мови у Великому князівстві Литовському писав І. Огієнко: “По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371 – 1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, “руською” мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно із цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигізмунда І (1506 – 1548) бачимо, що він мав десь 33 книги “руських” і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: “Усі Яґелончики, аж до Сигізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали, привілеї й надання давали, і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович IV († 1492 p.) більше вмів по-руськи, як по-польськи”. Ось тому наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави: цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років . Цією ж українською літературною мовою трохи давнішe був написаний і т. зв. Cудебник великого князя Казимира IV 1468 р., за яким суджено скрізь, навіть у Кракові”[4].

Литовсько-руський етап розвитку української мови є надзвичайно важливим, адже так звана актова мова “стала провідником живої нашої мови до мови літературної” [5]. Отже, використання староукраїнської мови в офіційному мовленні сприяло того часу її розвиткові. А підстав для такого розвитку було достатньо, адже “за литовського часу скрізь сильно розвиваються урядові канцелярії – княжі, судові й ін., а також канцелярії єпископські, і в них урядовою мовою була мова українська, по-тогочасному руська. З цих канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т. зв. актова мова завсіди вела в нас перед у розвої мови літературної, бо все мусила відбивати живу народну мову” [6].

Проте після Люблінської унії 1569 р., згідно з якою було об’єднано Польщу й Литву в одну державу, ситуація дещо змінилася. “Але при цьому українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і руську мову, – як в адміністрації й суді, так і в центральних установах по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову. Видання Литовського статуту було завершенням законодавства Литовсько-Руської держави. В подальшому Польща поступово захоплює в свої руки керуючий провід в польсько-литовській унії, протягом XVII – XVIII ст. запроваджує польське право, а разом із тим і польську мову. Литовський статут, який лишився чинним на українських землях і за цієї доби, був прийнятий українським населенням як український національний кодекс та вважався за національне українське право протягом усього часу чинності на українських землях – аж до 40-х років XIX ст. Самоуправа українських міст мала окреме право німецьке – Магдебурзьке, яке під впливом українського звичаєвого права було також до певної міри українізовано. За цей же період (XV – XVI ст.) на західноукраїнських землях, що опинилися під владою Польщі, поступово на місце давнього українського права було заведено право польське” [7].