Сторінка
3
Хоча для українського народу характерний нахил до індивідуальної свободи, устрій життя в родових та племінних зв'язках і в первісних державних об'єднаннях України-Русі мав багато спільних рис з устроєм життя інших слов'янських народів, а де в чому і з давньогерманським світом. Проте за княжої доби державне життя українського народу пішло вже іншими, відмінними шляхами.
Історичний слід колишньої ролі віче у Сербії тепер простежується лише у назві приміщення, де засідає нинішній національний парламент, який, проте, має назву Сабор, тобто збори. Перший напівлегендарний правитель Польщі Siemowit, який започаткував династію П'ястів, згідно з Галлом Анонімом, був обраний віче. Ідея, що лежить в основі віче, згодом привела до витворення (1182) польської національної форми парламенту – сейму. Подібним чином у Великоросії трансформація та істотне звуження ідеї віче призвела до формування боярської, а далі – Державної Думи. В Україні, натомість, ідея віча відродилась у конструкції політичного інституту парламентського типу, що іменується Радою. Не буде зайвим у цьому зв'язку нагадати, що в даному разі слово "рада" означає не тільки і не стільки "совет", "сouncil". Походження цього слова пов’язують із німецьким Rat:, яке означає справді "совет", "сouncil" і яке, мовляв, через польські варіанти перейшло в Україну. Насправді це далеко не так, навпаки – мова може йти про прямо зворотній процес: про походження німецького – від українського (праукраїнського = загальнослов’янського!).
М.М.Красуський, з походження поляк, російський та польський мовознавець за фахом, ще 1980 р., поділяючи вже на той час досить поширену, якщо й не загальновизнану думку про безпідставність уявлень про первісність санскриту в індоєвропейських мовах, переконливо довів (показав засобами порівняльної лінгвістики), що саме в українській мові збереглися (внаслідок несприятливих умов побутування українців) ті історичні мовні шари, з яких беруть свої витоки не тільки всі інші слов'янські мови (включаючи й російську), але й давньогрецька, латинь та й навіть санскрит [8].
На користь вище висловленого твердження про походження з українських термінів німецьких, що стосуються парламентаристського лексикону, свідчить порівняльне мовознавство, Зокрема те, що в українській мові (та й у споріднених слов'янських) існує величезна група слів, які мають цей граматичний "корінь" (ряд, обряд, підряд, наряд, заряд, снаряд, ряжені, відрядження, враження, ураження, . і т.д. і т.п.), тим часом як у німецькій їх всього декілька.
Загальновідомо, що іменники у мовах утворюються, переважно, від дієслів. Українське (власне праукраїнське) дієслово радити, від якого утворився зазначений ряд однокореневих слів, означало, насамперед, щось робити. І сьогодні у споріднених з українською мовах (наприклад, болгарській, сербохорватській) радити означає саме робити. "Радник" там – зовсім не "совітник", не "adviser", а працівник, робітник. Дати раду (чомусь) і сьогодні українською означає зовсім не "посоветовать", а – зробити щось. Відповідно зарадити справі означає не "засоветовать дело", а саме зробити, залагодити справу. Подібно й зрадити – означає зіпсувати справу, а не "предать".
Коли наші далекі предки стали землеробами, вони прагнули землю о(б)радити, тобто обробити, облаштувати. Звідси бере початок ціле "гніздо" українських (і не тільки) слів: ора(ди)ти? орати? оранка? орачі? орії; знаряддя цієї праці орад(и)ло? радло? рало . Останнє і сьогодні у чехів пишеться (та вимовляється) відповідно: radlo, подібно, як мило – mydlo . Відлуння цього значення слова радити як робити, його далеких і не зовсім далеких "родичів" ми й сьогодні знаходимо не тільки у слов’янських, а й в інших індоєвропейських мовах : від рядна (ря(а)дно – те, що зроблено, виготовлено, вироблено: виріб) – до раджі (раджа – правитель), не кажучи вже про уряд (urjed) та самоврядування [1]. Наприклад, коли у 20-х роках XX ст. індійці розпочали рух за вихід із Британської імперії, вони назвали його sva radje (сварадж), тобто самоврядування! Навіть слово радість пов’язане із поняттям радити у значенні робити: "коріння" його досить виразно проглядаються у давньогрецькому слові радтос, що походить від рад тоне – легкість; особливо – полегшення (роботи), відпочинок (від праці), спокій, бездіяльність тощо [2].
Німецькі слова Ratuscha (ратуша), Ratification (ратифікація), Bundesrat (бундесрат) та ще декілька інших утворені від дієслова raten, яке (вочевидь не випадково!) відноситься у німецькій граматиці до групи "неправильних" і яке має значення давати пораду (советовать, to do cousultation) щось (з)робити, у такий спосіб утримуючи в собі відтінок первісного значення в мові запозичення.
Разом із Магдебурським правом та іншими явищами німецької правової та політичної культури історичними вітрами були занесені до нас і ці, вищеназвані, терміни та відповідні поняття. І наші предки, за давнім звичаєм шанування зарубіжних гостей, зняли перед ними капелюха та й так і залишилися "опростоволосеними", не впізнавши у цих іноземцях своїх давніх родичів та знайомих. До якої міри дійшло нерозуміння значення і походження слова "Рада" вітчизняних політиків можна судити з того, що кілька років назад ряд депутатів Верховної Ради України вносили пропозиції змінити цю історичну національну назву на загальноєвропейську: назвати її просто українським парламентом.
Втім, як би не іменувалися ці політичні органи у різних народів колись (Земский собор у росіян, Віче в українців та інших східних слов'ян, Вітан у англійців) та як би не називалися ще й тепер (Джірга у афганців та пакистанців, Національні збори у французів, Курултай у татаро-монголів та тюрків, Бундестаг у німців, Стортинг у норвежців, Конгрес у американців і т.д. і т.п.), всі вони засвідчують потужну силу "всесвітнього закону політичного тяжіння", основний вектор якої спрямований до громадської думки, народовладдя.
Інша справа – наскільки реальні "парламенти" відповідають цьому своєму покликанню – бути речниками, глашатаями, "рупорами" громадської думки.
Література:
1. С.Безклубенко. Теорія культури. – К., 2002.
2. А.Д.Вейсман. Греческо-русскй словарь. – епринт V издания 1899. – М.1991.
3. М.Грушевський. Історія України-Руси. – К., 1991.
Завантажити реферат