Сторінка
10

Українознавство у структурі наук в Україні

Через це в українознавчо-етноцентричному розумінні поступу головним є не увага до непорушної предметності й маєтності, котрі, насамперед, цікавлять науку та культурознавчо-етнографічну україністику, а "дороги", тобто сам спосіб існування українства. Таким чином ураховується, що предметність і власність ("пам'ятники культури") – це не тільки основа буття українства у своїй Батьківщині та у світі, але й чинники, котрі перешкоджають, затримують, консервують його поступ.

Це яскраво видно на прикладі природної та технологічної обмеженості енергоресурсів України, що, безумовно, не суперечить безмежним можливостям будівництва "історичних пам'ятників". Освоєна й присвоєна предметність є чинником, який сприяє прискоренню поступу в тому чи іншому напрямку серед численних світових "доріг", бо в Україні є дещо таке унікальне (наприклад, поклади марганцевої руди), що відсутнє у інших народів. Тому й дороги поступу як в Україні, так і України у світі, являють собою безмежний лабіринт, де повно різноманітних закутків безвиході. Конкретні науки в цьому смислі особливі саме тим, що вони досліджують фрагменти (уривки) напрямків дій, знання про які необхідні для корегування тих доріг, на які помилково, без належної аргументації, можуть указати українознавці. Не обговорені стратегічно й глобально висновки можуть спрямувати поступ у нікуди й запропонувати українству "успішно" здобувати бездонну, наприклад, порожнечу "антикорупційної боротьби" можновладців.

Отже, коли українознавство обґрунтовує зміст принципу єдності сущого й сутностей як поступ, тобто як безладдя перемін, то йдеться не про метафору, а про констатацію факту, згідно з яким в українстві і його оточенні відбуваються різновекторні переміни. Причому особливість науково-раціональних перемін така, що вони реалізують здобутки пізнання становища українства у себе на Батьківщині та у світі, котрі доповнюються ще й ірраціональними аспектами діяльності людей. Але якщо змінюється щось на основі науково виважених аргументів, то зроблене відчужується від тих, хто діє. Отже, в суспільстві створюється не лише нове, але й дещо недоладне, нераціональне й ірраціональне.

Саме тут і виявляється, що не "маса народу", а тільки окремі люди, які володіють науково-раціональними методиками, можуть існувати самостійно в загальній ситуації суспільного безладдя. Такі люди досліджують українство, перебуваючи

"в гущі подій", але саме дослідження нібито ставить їх "вище подій", тобто ніби відчужує від подій. Таке дистанціювання, спроможність бути серед подій і одночасно вище їх, також характеризує статус українознавства у структурі наук.

Як учення про єдине (Україну), українознавство, функціонує у відношеннях з науками, що є в Україні, зрештою, як вітчизняне теоретико-методологічне дзеркало, в яке пильно вдивляються вчені різних професій, котрі усвідомлюють Україну як свою Батьківщину, з якою вони перебувають у нерозривному особистому зв'язку. Воно – це теоретичне дзеркало – розщеплюється під поглядами вчених на такі особливо важливі соціокультурні й предметні моменти, без яких конкретні науки не спроможні раціонально адаптуватися до архетипів та змісту українського самостійного світобуття.

Враховуючи таку непересічну значущість українознавства у системі національної науки України, його виняткову теоретико-методологічну функцію в системі української культури, цілком очевидно, що суверенна Українська держава повинна мати Академію українознавства.

Література:

1. Августин Блаженный. О граде Божием. – Минск – Москва, Харвест – АСТ, 2000.

2. Баранівський В.Ф. Релігійні чинники в системі українознавства і вищої школи України. // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Т. VІ. – К., 2005.

3. Гавалешка Остап. Українська наука: перехід від військових завдань до вирішення мирних проблем, зумовлених економічною доцільністю.// Українське суспільство на шляху перетворень: західна інтерпретація. – К., "КМ Академія", 2004.

4. Гнатенко П.И. Национальная психология. – Дніпропетровськ, "Поліграфіст", 2000.

5. Еріксен Томас Гілланд. Швидкий і повільний час в інформаційну добу. – Львів, "Кальварія", 2004.

6. Зарубінський Олег. Про застосування ума і такту . // Голос України, 30 вересня 2005 р.

7. Кононенко П.П. Українознавство. – К., Либідь, 1996.

8. Коновалюк Валерій. Пріоритетність економічного розвитку – шлях до порятунку України. // Голос України, 7 жовтня 2005 р.

9. Мартен Домінік, Мецжер Жан-Люк, П'єр Філіп. Соціологія глобалізації. // К., "КМ Академія", 2005.

10. Наука в "суспільстві знань". // Урядовий кур'єр, 2 листопада 2004 р.

11. Прокопович Теофан. Філософські твори. – К., Наукова думка, 1979. – Т.1