Сторінка
1

Чортків

Чортків — це сонячний спомин моїх юних днів.

Чортків — це сум татарського шляху, що вів

крізь нього на Львів.

Чортків — це слава відомої Чортківської офензиви.

Чортків — закріпив на все оклик Мельничука й

Шеремети під їх розстрілом:

«Слава Україні!»

Л. Горбачевська-Носикова

В мальовничій долині Серету, де мимохідь розступи­лися гори, здавна красується чепурне українське місто Чортків; його далеке минуле нам мало відоме, десь не ра­ніше 1522 року згадується в рукописах. В усяку пору ро­ку воно з суміжними передмістями Старим Чортковом, Долішньою та Горішньою Вигнанками, присілками даль­шими і ближчими Калачівкою, Переходами, Зеленою, Пастушем, Рудьковою, Добровідкою, Бердом і Кадубом ми­лує своїми неповторними забудовами, навсібіч розгалу­женими вулицями, пишними садами. Стрімкі, то пологі береги долини порізані урвистими стоками талих дощо­вих вод та забарвлені в червоний чи сіро-попелястий ко­лір, густо заліснені, порослі чагарниками, повз які по глибокому каньйону, виритому водами по дні колись теп­лого Сарматського моря, швидко струмить повновода річка, козацьким луком огинає місто і, стишена, нижче мосту полоще в своїх хвилях густі вербові зарості. Оті морські та річкові потоки неподалік Чорткова на околи­ці с. Залісся у гіпсових кручах Скалки прорили чудер­нацькі лабіринти, і тепер численні, вражені природним дивом туристи не можуть відвести зачудованого погляду від іскристих, фантастичних сталактитових натіків на стінах підземної печери Млинки, четвертої за величи­ною на Поділлі.

Завбачливими виявились колишні перші поселенці, обравши вигідне місце для своїх осель: у затишній долині серед густого лісу і крутих гір з печерами поблизу річки чатувала на них відносна безпека від чужинських зайд, звідси можна було рукою подати до одного поля чи ви­йти вполювати лісову дичину, нарубати деревини, а з неї поставити огороджувальний частокіл або звести стіни оборонного замку. А щоб спілкуватися з сусідами, про­клали через містечко два битих шляхи; один з них аж на високорівні роздвоюється і через Білобожницю веде до Бучача й Івано-Франківська, а по шосе на південь через Ягільницю-Товсте до Заліщиків і Чернівців, а другий, що

йде на захід, знову розгалужується і бере вліво через міст до Теребовлі на Тернопіль, а південна дорога через Колиндяни прямує крізь ліси до стародавніх міст Борще­ва, Скали, і Кам'янцяр.

3а містом на узвишші по обидва боки шляху безкрає хвилююче море жовтогарячих пшеничних ла­нів та безмежжя голубого неба у високості.

Справді, кращого місця годі знайти для продовження роду, яке, за легендою, започаткувала сім'я Чорного; рятуючись від хижого татарського племені, вона пере­бралась сюди із спаленої хати, котра раніше стояла побі­ля Чорного шляху. Дослідники з приводу цього мають іншу думку: назва нинішнього міста походить з часів язичества, коли слов'яни все зле пов'язували з Чорнобогом, бо, мовляв, не випадково й донині збереглася назва тутешньої Чорної Долини і що неподалеке містечко Біло-божниця осідок білого бога, а Чортків — Чорного. Пи­семні джерела походження назви більш прозаїчні: на карті польського короля Казимира Великого на межі XIV — XV століть це поселення було позначене словом «Чортковіце». На прохання власника Єжи Чартковського король Сигізмунд III видав грамоту на володіння цією територією і дав дозвіл перейменувати його на Чортків.

А ще раніше, у княжій добі, Чортківська округа, як частина Галицько-Волинського князівства, вже була гу­сто, як на ті часи, заселена, головним чином вздовж біль­ших річок і то здебільшого по їхньому західному боці, аби схоронитись від загрози татарської навали.

Археологічні дослідження засвідчують, що ще в пе­редісторичний період на цих землях буяло життя, кон­центрувалось воно поблизу княжих городів. Спочатку племена білих хорватів, дулібів чи тиверців підпали під владу Києва, яким володіли Ростиславичі, правнуки Яро­слава Мудрого, а під час поділу Галичини між Рости-славичами Поділля відійшло до Василька, князя теребовлянського. Після його смерті (1124 р.) це князівство в часи панування Ярослава Осмомисла (1153—1187 pp.) було приєднане до Галицького. Отож Дністер, як півден­на межа цієї території, став головною артерією для тор­гівлі Галича з Візантією на лихо, цим найкоротшим шляхом користались також войовничі кримчаки. Вони зненацька нападали на обжиті місця, полонили і гнали в рабство галичан, руйнували й палили міста і села. Спу­стошувальним вихорем-навалою дика золотоординська орда в XIII ст. увірвалася на Україну, дощенту зруйну­вала Київ, огненним чорним крилом обпалила Поділля. Не було тоді такої сили у слов'ян, аби протистояти роз­бійному нападу кочівників. Навіть галицько-волинський князь Данило, мужній воїн та вмілий дипломат, що до цього з'єднав Київ із своїм князівством, змушений був скласти поклін хану Батию (1259 p.), аби втримати ціліс­ність свого краю.

Пожежі й розбої, загарбання Галичини й чвари за цю багату землю між польським королем Казимиром і ли­товським князем Дмитром-Любартом (1340—1349 pp.) принесли непоправне лихо галичанам, багато кривди за­знали чортківці. На зміну цим гнобителям прийшли за­войовники з півночі, які згодом об'єднали литовські зем­лі з українськими, а їхній князь Ольгерд після перемоги над татарами під Синюхою зайняв Київ та Поділля/трьом синам свого брата Коріата передав збройне добуті воло­діння з центром у Кам'янці, що сягали Стрипи на заході. Аби закріпитись, Коріатовичі повсюди вибудували дере­в'яні замки. Найперше їх поставили у Червоногороді над Джурином і в Скалі над Збручем, на території пізнішого Чортківського округу.

Міжусобні війни, невпинні чвари польських і литов­ських князів за Поділля пришвидшили крах панування Коріатовичів. Литовський князь Вітовт Кейстутович, внук Ольгерда, поставив на Поділлі свого намісника, однак польський король Ягайло (1395 р.) прогнав того і зайняв польську землю Із замками в Червоногороді, Скалі, Смотричі, передав їх, як васалові, поляку Спиткові з Мельштина. Після його загибелі в битві проти татар над Ворск­лою (1399) Ягайло передав Поділля своєму братові Свидригайлу, а згодом (1411 р.) цими землями знову оволо­дів Вітовт.