Сторінка
3

Чортків

Влітку 1672 р. турецьке військо, супроводжуване сул­таном Магометом IV, захопило Чортків, а його замок пе­ретворився на резиденцію субпаші Подільського пашалику. Завойовники утримували місто одинадцять років — до 1683-го, бо саме тоді об'єднані сили європейських держав розгромили турецькі полчища під Віднем. Відтак у 1699 р. Польща знову утвердила своє панування на зем­лях Галичини, власником Чорткова після Гольських став граф Андрій Потоцький. Панське ярмо важким тягарем лягло на трудовий люд. В той же час замість оборонних замків польські магнати на галицьких землях почали спо­руджувати для себе пишні палаци і як могли визискува­ли працю кріпаків. За часів двох польських королів Августів II і III (з саксонського роду) польська шляхта пану­вала і бенкетувала за принципом «За круля Саса едз, пій і попущай паса», а за непослух простолюдина виносила єдиний присуд — страту, глузувала з українського духо­венства і селян: «поп і хлоп», силою насаджувала като­лицизм.

На протилежному боці Серету знаходиться Старий Чортків, де до сьогодні збереглася Успенська дерев'яна церква, можливо, найстаріша на Поділлі на поч. XVI ст. її вигляд нагадує тридільний храм хатнього типу з двоспадовим дахом разом з дерев'яною дзвіницею, купол якої має аркові заглиблення. У 1990 р. храм реконструйовано. Неподалік від нього для потреб вірних у 1903 р. вимурувано греко-католицьку церкву, в ній тепер зосереджене релігійне життя православних віруючих. На відміну від Успенської, скромної і непоказної, але такої «домашньої» церкви, Вознесенський храм на Вигнанці відзначається урочистою піднесеністю. Це один з найвизначніших здо­бутків народної архітектури. Зведений талановитими без­іменними майстрами у 1717 році, він увічнює небувалий розквіт українського дерев'яного будівництва. Нині оби­два храми є діючими. У Вознесенському — віруючі греко-католицької громади.

Впродовж віків не радувала доля галичан, в період за­непаду Чорткова знедолені не хилили голови в безнадії і покорі, як святиню берегли рідну мову й культуру, дарма що доводилось терпіти поневіряння чужинських понево­лювачів — від середньовічних литовців до недавніх мос­калів. Не скорились волелюбні чортківці домаганням польських магнатів Садовських, які в XVIII столітті збільшили панщину до 5—6 днів на тиждень. Це виклика­ло справедливе обурення селян, і вони в 1768 році повста­ли. Вимоги бунтарів підтримала більшість сіл південної частини Галичини.

Після першого поділу Польщі в 1772 р. Чортків уві­йшов до Австро-Угорщини і спйгтту був підпорядкований Заліщицькому округу, потім став центром Чортків-ського округу, а від 1867 р.— повітом, який мав канцеля­рії старости, окружної ради, суд, пошту, поліцію. Як ба­чимо, місто стало значним адміністративним центром, а згодом і економічним у південній частині галицького По­ділля.

В період наполеонівських війн у 1809 р. Чортків оку­пували російські війська, однак за рішенням віденського конгресу в 1815 р. місто, як і вся Тернопільщина, знову опинилися в складі Австро-Угорської монархії. Протягом оцих декількох років в Галичині змінилося три влади, які не тільки чинили насильницькі здирства, а й палили, руй­нували міста й села. Замість жаданого полегшення при­йшлі австро-угорські чиновники обклали обездолених новими великими податками. З цим не могли змиритись селяни, а чортківці в 1838 р. піднялись на боротьбу про­ти гнобителів. На придушення чортківського завору­шення та повсталих сорока сільських громад уряд вис­лав значні військові сили, яким вдалося через два з по­ловиною місяці приборкати бунтівників, а їхніх ватаж­ків Ф. Чубея і Ф. Сірмана з Бобинців ув'язнити. Незва­жаючи на каральні дії, повсюди не стихали страйки, на­ростав революційний рух, у боротьбі з несправедливі­стю і жорстокою експлуатацією формувались і гартува­лись професійні сили. Побоюючись всенародного пов­стання, цісар Фердинанд в 1848 р. погодився на скасу­вання панщини. На ознаменування такої події чортківці поставили в селах пам'ятні знаки-хрести, які й досі збе­рігаються, біля них проводяться посвяти.

В кінці панування старої Польщі на Галичині, коли її селянство опинилося в катастрофічному становищі, но­вий володар австрійський цісар Йосиф II зробив деяке по­легшення, зокрема видав «патент для підданих», в ньому нарешті врегулював відносини між селянами і поміщика­ми, давав право одружуватися без спеціальної панської згоди, дозволяв переселятися, вчитися ремесла. Прина-гідно зазначимо, що сталося це в роки, коли цариця Кате­рина II завела кріпосне право на лівобережній Україні, впровадила великоруське холопство.