Сторінка
1

Глобалізація як фактор ризику у формуванні структури економіки України

Проблема довготривалої загрози є досить важливою для перспектив України у процесі формування прогресивної структури. До неї входять фактори загальноцивілізаційного змісту, до яких слід віднести, насамперед, процес глобалізації. Процеси глобалізації роз­глядаються у працях вітчизняних та зарубіжних вчених В. Гейця, Б. Губського, С. До­рогунцова, Б.Данилишина, Б.Кваснюка, В. Малинковича, В. Сіденко, А. Солоницького, М.Чешкова, М.Шимаї та інших. У працях вчених-економістів роз­кривається зміст по­нят­тя глобалізації та значення цього явища для соціально-економічного розвитку країн світу, в тому числі України. Невирішеними залишаються питання передбачення можли­вих змін у структурі національних економік та пов’язаних з цим ризиків у процесі поси­лення даного процесу.

Метою написання даної статті є встановлення комплексу загроз для формування про­гресивної структури економіки України у зв’язку з посиленням глобальних світових тенден­­цій. Поняття „глобалізація”, якому останнім часом підпорядковується світове госпо­дарство і суспільства більшості країн світу, тлумачиться вченими по-різному. До змісту цього по­нят­тя відносять різні явища, а саме: глобальні проблеми, що з’являються все ча­сті­ше, і від яких залежить виживання людства; тенденція до конвергенції ідеологій розвитку (зокрема, майже загальне визнання цінностей ринкової економіки, а часто і політичної демократії); інтер­націоналізація проблеми розвитку; посилення взаємозв’язку світової співдружності; ство­рення інформаційно-комунікаційних систем, які дозволяють здійснювати економічні угоди в реальному режимі часу незалежно від місцезнаходження агентів угод тощо.

Звідси і різне визначення самого поняття „глобалізація”, які можна поділити на дві групи: перша визначає глобалізацію як сучасний етап інтернаціоналізації суспільно-еко­номічного життя в планетарному масштабі; друга – ототожнює глобалізацію з проце­сом інтернаціоналізації в цілому. „Поняття „глобалізм” у середині минулого століття визначалось як „мендалізм”, а термін „глобалізм” витіснив його на початку 70-х років”, – зазначає український вчений В. Малинкович.

А.С. Солоницький у процесі класифікації глобальних процесів увів поняття світового інтегруючого розвитку (СІР) [1]. На його думку, по-перше, СІР, на відміну від глобалізації, не можна трактувати лише як один із етапів більш тривалого етапу з тими ж властивостями. По-друге, висвітлюючи загальну спрямованість цього надзвичайно складного і почасти суперечливого процесу, СІР більш масштабно, ніж інтернаціоналізація, і точніше, ніж глобалізація, відображає його сутність. В основі цього явища лежить міжнародна еконо­мічна і культурна взаємодія всіх сторін, незалежно від рівня їх розвитку і соціокультурної специфіки. Особливістю світового інтегруючого розвитку є те, що він формує з національ­них економік єдиний господарчий комплекс. Цей процес можна поділити на декілька відмінних за змістом. Такий поділ дозволяє чітко класифікувати розбіжності між індуст­ріальними країнами та країнами, що розвиваються, за часом, формами, типами та наслідка­ми їх приєднання до світового поділу праці, впливом його на економічну структуру різних країн.

Сучасне світове господарство та його структура сформувалися головним чином у результаті експансії індустріальних держав і так чи інакше охоплюють усі країни. Це означає, що між світовим і національними ринками не існує бар’єру, вони розвиваються одночасно, впливаючи одне на одне. Останнє пов’язане з тим, що національні ринки менш розвинені і їх законодавча основа значно відрізняється від міжнародних правил, що зумовлює складність адаптації до світогосподарських структур і тенденцій.

Наздоганяючий розвиток все більше орієнтується на стандарти світового економіч­ного авангарду, що значною мірою обумовлює структурні зміни в їх економічних систе­мах, формуванні подібних інститутів, економічних механізмів і секторів економіки. Так, В.Р. Сіденко стверджує, що інтеграція України у міжнародні економічні структури в глобальному вимірі має своєю метою створення найбільш сприятливих умов для ефектив­ної, виходячи з її національних інтересів, участі країни в процесах економічної глобалі­зації, та органічне входження України в систему глобального економічного регулювання, що формується навколо провідних міжнародних організацій [2, с.859]. Водночас він зазначає про необхідність збереження інструментарію, який дозволяв би запобігати загрозам економічній безпеці в умовах відкритого глобального економічного середовища і уни­кати зміщення у периферійну зону світового господарства. Розвиваючи дану думку зазна­чимо, що збереження такого інструментарію полягає, в тому числі, у застосуванні струк­тур­ного регулювання національної економіки та її регіонів з метою уникнення втрати прогресивних видів економічної діяльності у глобалізованому середовищі та пристосу­ванні структури економіки до центропериферичної будови світу.

Такий підхід вимагає глибоких соціально-економічних перетворень, які відповідають потребам часу і одночасно враховують історичні традиції, соціокультурну і соціально-економічну специфіку кожної країни. Вітчизняні науковці виступають проти переходу України на наздоганяючий тип розвитку, і це обумовлено тим, що наздоганяючий розви­ток не означає наближення до постіндустріальних країн за рівнем і характером розвитку, а лише відбиває загальну спрямованість зрушень і трансформацій. У той же час такий тип розвитку створює певні можливості у соціально-економічному прогресі.

Так, у другій половині ХХ століття можливостями, які створює наздоганяючий тип розвитку, скористались Японія, країни Південної Європи і четвірка нових індустріальних країн (НІК) – Південна Корея, Сінгапур, Тайвань і Гонконг. В Україні сьогодні відбу­ваються значні зміни в інституційній структурі, ведуться дискусії про такі шляхи розвитку економіки, які не приведуть державу на наздоганяючий шлях розвитку, розробляються оптимістичні сценарії соціально-економічного розвитку та структури економіки, які дозволять Україні та її регіонам забезпечити випереджаюче зростання за темпами і якістю зрушень.

Вітчизняні вчені зазначають, що „найбільш адекватною моделлю модернізації націо­нальної економіки можна вважати центристську за своїм змістом модель, що поєднує в собі як елементи спокійного соціального лібералізму, так і необхідні атрибути істотного посилення дієздатності держави, й фактично базується на принципі: лібералізму – скільки можливо, держави – скільки необхідно.” Орієнтуючись на майбутнє, вони підкреслюють, що наша країна входить в етап практичної реалізації завдань довгострокової стратегії, яка повинна забезпечити міцні основи утвердження України як демократичної, високорозвиненої, соціальної за своєю суттю держави, її інтеграцію в систему цивілізаційного процесу не як другорядного придатку, а як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання сучасного розвитку [3, с.76]. У даному підході визначено не лише цілі розвитку України, але й загрозу залишитися на периферії світового розвитку. Зменшення такої загрози можливе в результаті реалізації становлен­ня нового інформаційно-технологічного способу виробництва. Шляхом до нього висту­пає інноваційна модель розвитку, початок якого лежить у зміщенні акцентів у економічній структурі, зростанні постіндустріального інформаційного сегмента економіки.