Сторінка
31

Теоретичні засади діючої практики механізму порядку видачі та погашення позик комерційних банків

Процес управління кредитним ризиком складається з таких стадій:

- оцінка ризику - визначення ймовірності негативної події, тривалості періоду ризику, суми коштів, що знаходяться під ризиком, і обсяги збитків, що можуть виникнути за відповідними активами;

- реалізація заходів для мінімізації ризику.

З метою аналізу ступеня кредитного ризику проводять:

- якісний аналіз кредитного ризику;

- кількісний аналіз;

- відзначають систему показників кількісної оцінки міри (ступеня) кредитного ризику;

- моделювання кредитного ризику;

- способи (методи) оптимізації управління (зниження та врахування) кредитного ризику в діяльності комерційного банку.

Якісний аналіз кредитного ризику полягає в ідентифікації чинників ризику (виявлення його джерел) і вимагає ґрунтованих знань, досвіду та інтуїції у цій сфері діяльності. Його доцільно здійснювати за двома аспектами.

Перший аспект пов’язаний із визначенням можливих джерел кредитного ризику та збитків, розгорнутим аналізом кредитоспроможності клієнтів. Проводиться класифікація та структуризація кредитного ризику.

Другий аспект пов’язаний із визначенням суб’єктивної складової кредитного ризику, виявленням інтересів суб’єктів ризику тощо.

Кількісний аналіз ризику спирається на низку методів, серед них: статистичний метод; метод експертних оцінок; метод аналогій, аналіз чутливості (вразливості); метод імітаційного моделювання тощо.

Структура та ступінь кредитного ризику комерційного банку залежить, зокрема від:

- ступеня концентрації кредитної діяльності банку в певній сфері (галузі, сегменті), чутливої (вразливої) до змін в оточуючому економічному середовищі, тобто коли спостерігається наявність еластичного попиту на продукцію певної галузі (сегмента ринку);

- питомої ваги кредитів, які припадають на клієнтів, які мають певні фінансові труднощі;

- кредитування інсайдерів;

- концентрації кредитної діяльності банку в маловивчених, нових, нетрадиційних сферах;

- внесення досить частих та чи (суттєвих) змін у політику банку щодо надання кредитів, стратегії формування портфеля;

- прийняття в заставу цінностей, які можуть виявитися недостатньо ліквідними (такими, що важко реалізовуються чи знецінюються).

Однією з важливих складових у концепції ризику є обрання адекватної системи показників кількісної оцінки ступеня (міри) кредитного ризику. Найчастіше за міру (ступінь) кредитного ризику приймається ймовірність того, що позичальник може не виконати своїх зобов’язань перед банком щодо повернення боргу. Без сумніву, це один із найважливіших показників ступеня кредитного ризику, але не єдиний. Так, зокрема, НБУ відповідними нормативними актами встановив економічні нормативи щодо обмеження кредитного ризику (Н7, Н8, Н9, Н10):

1) норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов’язань. Цей показник визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента (за мінусом фактично сформованих резервів) та всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента до капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н7 не має перевищувати 25 %;

2) норматив великих кредитних ризиків (Н8) встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів. Нормативне значення нормативу Н8 не має перевищувати восьмикратний розмір регулятивного капіталу банку;

3) норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9) встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвести до прямого та непрямого впливу на діяльність банку. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н9 не має перевищувати 5%;

4) норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10) встановлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку. Цей показник визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов’язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку.

Нормативне значення нормативу Н10 не має перевищувати 40%.

Знаючи значення відповідних кількісних показників ступеня ризику, які адекватно відбивають реальну ситуацію, можна перейти до прийняття рішень стосовно зниження ступеня ризику та його врахування.

Успішна діяльність банку значною мірою залежить від обраної системи управління ризиками. Система управління кредитними ризиками містить у собі певні елементи , серед яких:

· організаційне забезпечення кредитної діяльності;

· система лімітів і нормативів;

· оцінка кредитної заявки і кредитоспроможності позичальника;

· встановлення кредитного рейтингу (ранжирування кредитів за ступенем ризику);

· визначення відсоткової ставки з урахуванням кредитного ризику;

· авторизація кредиту - розподіл повноважень при прийнятті рішення про видачу кредиту;

· кредитний моніторинг;

· управління кредитним портфелем;

· реструктуризація проблемних кредитів.

З метою мінімізації кредитних ризиків відповідно до причин їх виникнення здійснюють управління кредитним ризиком банку на двох рівнях – на рівні кожної окремої позики та на рівні кредитного портфеля в цілому (рис. 3.1) [].

Рисунок 3.1 Схема класифікації методів управління кредитним ризиком