Сторінка
6

Формування умінь використовувати лексичний повтор як засіб міжфразного зв’язку

Характеристику зв’язного тексту, способів і засобів зв’язку між окремими реченнями представлено у працях О.О. Леонтьєва, І.Р. Гальперіна, І.О. Синиці, І.О. Фігуровського, Г.Я. Солганика, Л.М. Лосєвої, В.Я. Мельничайка та інших.

В.Я. Мельничайко, наприклад, пропонує класифікувати мовні засоби міжфразного зв’язку за двома ознаками:

1) за сферою застосування:

засоби зв’язку, що застосовуються для з’єднання частин складного речення і для міжфразного зв’язку: засоби рівноцінної заміни слів, співвіднесення видо-часових форм дієслова, вставні слова, неповні речення, порядок розташування компонентів;

власне міжфразні засоби зв’язку: лексичний повтор, члени речення та його частини, що пов’язані з наступними синтаксичними одиницями, окремі типи простого речення.

2) за функцією у тексті:

ті, що забезпечують семантичну єдність тексту: лексичний повтор, засоби повторної номінації, відповідність дієслівних форм, риторичні питальні речення, називні речення, сукупність слів певної семантичної групи, члени речення і предикативні частини, зміст яких поширюється і на насупні речення, сукупність певного виду обставин;

ті, що передають тільки логічні відношення між частинами тексту: сполучники, частки, вставні слова.

У своєму дослідженні ми опираємося на традиційну класифікацію мовних засобів зв’язності, що передбачає їх поділ за ознакою приналежності до того чи іншого мовного рівня на:

морфологічні засоби зв’язку;

синтаксичні (функціонально-синтаксичні) – сполучники і сполучні слова; прислівники, що означають порядок слідування; частки; вставні слова; порядок слів; синтаксичний паралелізм;

лексичні (лексико-граматичні) – мовні одиниці, що мають певне лексичне значення або набувають його в контексті і використовуютьсяв тексті для реалізації функції зв’язку шляхом заміщення значення (або вказівки на нього) якихось мовних одиниць чи певного відрізка попереднього речення. До цієї групи засобів відносять усі види лексичних повторів; займенники різних розрядів; займеникові прислівники (вказівні, означальні); прислівники із повтором і часовим значенням; числівники.

Серед активних засобів утворення структурно-семантичної зв’язності тексту можна виділити лексичний повтор. Повтор – явище дуже давнє й широко вживане в українському синтаксисі. Одні вчені вважають його явищем лінгвістичним чи навіть морфологічним, інші розглядають синтаксичні повтори як поетичні фігури, ще інші оцінюють їх як синтаксичні засоби експресії. На генетичне коріння лексичного повтору звернув увагу ще А.Бєлий, вказуючи, що «повтор слова, групи, речення – прийом билин; з давнього епосу повтор перенесений у формі особистої поезії». У фольклорі повтор використовується як музично-ритмічне явище, яке не має безпосереднього зв’язку з прирощенням додаткових смислів.

Літературознавчий словник-довідник трактує повтор як найпростішу стилістичну фігуру, зумовлену емоційними та смисловими чинниками, яка вживається у фольклорній творчості, передусім у народній пісні та поезії [60, 555].

У лінгвістичній літературі повтор як об’єкт дослідження розглядається в різних аспектах. У період античності фігури повтору розглядали як основний об’єкт риторики, яка мала справу з поетичною семантикою і розумілися як відхилення від норми, що зводилося до простих типів синтаксичних структур.

У дослідженнях, що своїм корінням сягають приблизно другої половини ХVIII століття, найбільше уваги приділялося лексичному повтору. Така увага пояснюється поліфункціональністю цієї стилістичної фігури, а також значним поширенням її у різних видах і жанрах мови. У подальшому великий внесок у дослідження явища повтору зробили вітчизняні та зарубіжні лінгвісти ХІХ – ХХ століть.

М.В. Ломоносов писав, що «слова помножуються шляхом тих самих чи приєднанням однозначних». Він виділив сім різних видів повтору: «збільшення» (різні типи синтаксичного повтору), «єдинознаменування» (синонімія), «сходження» (градація), «спосіб» (повтор різних граматичних форм), «багатосполучниковість», «безсполучниковість», «узгодження» (фразеологічні єдності й парні сполуки). Розкриваючи взаємодію їх з іншими «фігурами мовлення», зазначав, що «фігури, вжиті окремо за порядковими місцями, підносять слово, однак якщо вони ланцюгово поєднані чи зміщені будуть, то надають іншому ще більшої сили й устремління».

Ф.І. Буслаєв розглядав тавтологію як особливий вид повтору, вказуючи на те, що вона «надає мові великої сили … чи шляхом повторення того самого слова, чи приєднанням двох і трьох подібних».

Особливе значення повтору теоретично обґрунтував О.О.Потебня, зауваживши, що «збільшення вживання у мовленні того самого слова дає нове значення, об’єктивне або суб’єктивне». Зокрема лексичний повтор він розглядав як засіб «синекдохічного позначення продовженої дії, інтенсивності якості багатьох предметів».

О.О. Шахматов пов’язував явище повтору з вираженням граматичної семантики, наголосивши на тому, що повторенням слів у мові можна виражати підсилювальні підвиди недоконаного і доконаного виду («недоконаний вид – шляхом повторення слова: він сидить собі сидить, а доконаний вид, наприклад, для майбутнього: вже відвезу так відвезу його»).

У сучасних дослідженнях (М.І. Астаф’єва, І.В. Арнольд, Н.Д. Арутюнова, Л.Ю. Балясна, О.В. Бекетова, Н.І. Бєлунова, П.С. Вдовиченко, В.І. Єрьоміна, Н.А. Змієвська, Є.А.Іванчикова, Г.В. Кедрова, Є.М.Кисловська, Н.О. Кожевникова, Є.Ю. Кукушкіна, О.М. Огай, Г.І. Петровичева, О.А. Світлична, І.А. Синиця, А.П. Сковородников та ін.) повтор розглядається як засіб посилення емоційності та експресивності оповіді. Проте Є.М. Кисловська вважає, що повтор є одним із найважливіших засобів спонукання до дії, впливу на адресата, а О.М. Огай трактує це явище як засіб вираження суб’єктивно-оцінних значень ставлення до предмета мовлення. А.П. Сковородников вбачає сутність лексичного повтору в повторюваності в синтаксичній конструкції (реченні чи тексті) синтаксичної позиції або в тотожності синтаксичної конструкції з одним і тим же семантичним наповненням. О.В. Бекетова розглядає повтор як засіб акцентування, засіб вираження авторської модальності та прагматичної настанови тексту. Л. Пришляк дає наступне тлумачення лексичному повтору – « . повне або часткове повторювання кореня, основи чи цілого слова без зміни їх звукового складу (чи частковою заміною) як спосіб утворення слів, синтаксичних і описових форм та фразеологічних одиниць».

Дослідники єдині в тому, що повтор не може розглядатися як своєрідний засіб лише одного якогось стилю, хоч найбільш повно функціонує він у народній творчості, у художніх та публіцистичних текстах.

З позицій лінгвістики тексту важливим є вивчення текстотвірної ролі повтору. Об’єктом дослідження повтор виступає як складова тексту, простежується його роль і функціонування у складі цілого. Репродуктивна й породжувальна функції контексту відрізняються від тих випадків, коли мовні одиниці використовуються як носії семантичної ознаки, що беруть участь у створенні зв’язного тексту. У цьому аспекті повтор розглядається як засіб, який забезпечує семантичну зв’язність тексту будь-якого функціонального стилю. Інший аспект полягає у з’ясуванні його ролі як засобу вираження граматичних значень. Так, розглядаючи повтор як ефективний засіб мови, Ж. Вандрієс зазначав, що він, «будучи застосований до мови логічної, перетворився в простий граматичний засіб».