Сторінка
10

Становлення та розвиток методики викладання історії

Одним із засобів формування соціально-активної особистості було застосування отриманих знань на практиці. Школярі проводили бесіди з селянами і робітниками, виступали з доповідями, організовували маніфестації та вистави в дні революційних свят.

Таким чином, історія Батьківщини в якості окремого курсу до 1933 р. в школах СРСР не вивчалася. Історичний матеріал із вітчизняної історії давався у відповідних розділах загальної історії. Не існувало підручників і посібників, і основним джерелом знань було усне слово вчителя.

Отже, ліквідувавши історичні установи, які діяли в 20-ті роки, і винищивши багатьох істориків, партійно-державна верхівка на чолі з Сталіним розгорнула широкомасштабну деформацію історичної свідомості народу. За прямих директив згори поширювалась суб'єктивістська, завідомо неправильна оцінка історичних явищ і діяльності учасників подій, особливо тих, що були оголошені агентами імперіалізму і ворогами народу.

На початку 30-х рр. в умовах формування в СРСР тоталітарного режиму виховання активної особистості перестало бути першочерговим завданням школи. Державі були потрібні кваліфіковані кадри і одночасно слухняні виконавці висунутих згори ідей. На перший план ставилося завдання підвищення рівня освіти, який би забезпечив надійне засвоєння учнями основ наук і формування марксистсько-ленінського світогляду. Увага тепер зосереджувалась не на самостійності й активності, а на теоретичних знаннях.

Серією партійно-державних постанов початку 30-х рр. педагогічна концепція 20-х рр. і відповідна їй шкільна практика ліквідовувалися. У школі знову запроваджувалась класно-урочна система і значно підвищувалася роль учителя як керівника в навчальному процесі.

Після цих постанов інновації 20-х рр. були піддані нищівній критиці. Є.Голанта та С.Шапоринський наголошували на помилковості самої ідеї, котра не врахувала обставини: чим більше елементів безпосередньо (дослідження, експеримент) ми хочемо внести у навчання, тим більше засобів опосередкованого забезпечення має бути нами вжито. Наголошувалося на тому, що система породжувала нездорове суперництво, стверджувала індивідуалізм, переоцінювала можливості учня, нераціонально витрачала навчальний час, ігнорувала вчителя як центральну фігуру в навчальному процесі.

З початку 30-х рр. у методиці навчання історії - період реанімації догматичного навчання. Створені й відшліфовані згідно з вимогами “Короткого курсу ВКП(б)” підручники були розраховані на доволі жорстку методику викладання, в основу якої було покладено максимальне навантаження пам’яті учнів. Цьому періоду була притаманна боротьба між прибічниками традиційних підходів (орієнтація на чітко зафіксовану структуру уроку, жорсткий контроль і словесні методи викладання) і новаторською методикою, націленою на навчання школярів самостійно набувати знання й орієнтуватися в потоці інформації. Така оцінка цього періоду нам здається дещо перебільшеною. По-перше, чи можна назвати боротьбою визнання в публікаціях необхідності самостійної роботи учнів під керівництвом учителя за заздалегідь визначеними запитаннями до відібраного фрагменту тексту, який має однозначне прочитання (уривок з роботи класиків марксизму-ленінізму), тим більше, що офіційно самостійна робота учнів не була заборонена? По-друге, навряд чи використання в навчанні самостійної роботи учнів на рівні репродуктивного відтворення й виділення головного можна віднести до новаторської методики. Інша справа, що окремі методисти намагалися впроваджувати максимально можливі в тих умовах види самостійної діяльності учнів, аби хоч в якійсь мірі зберегти попередні здобутки методичних пошуків 20-х років.

У 30-40 рр. виходять статті, присвячені самостійній діяльності учнів на уроках історії. Але вони були спрямовані не стільки на поширення в практиці самостійної роботи учнів, скільки на закріплення її нового статусу - додаткового засобу переконання в правильності визначених у підручнику положень. Як правило, робота проводилася у кілька етапів: читання вчителем уривка з підручника і розбір його за допомогою запитань, спільне з учнями вивчення тексту і складання плану, самостійне конспектування.

Методисти під новим кутом зору почали дивитися на використання джерел у вивченні історії. До розряду першоджерел були внесенні роботи класиків марксизму-ленінізму. Розпочався пошук замінників лабораторного методу. Ним став метод документації, який полягав у виділенні учнями основних думок при читанні документа, доборі витягів і цитат для ілюстрації окремих положень, підтвердження висновків, запозичених з історичної літератури.

Тогочасні підручники, хоча й містили ілюстрації, у переважній більшості, були позбавлені джерел та пізнавальних завдань, тому мало сприяли інноваційній діяльності вчителя. До 60-х рр. не вийшло жодної збірки документів для самостійної роботи в класі. В цей період основна увага методистів була прикута до проблеми удосконалення уроку й окремих його елементів, передусім, викладання навчального матеріалу вчителем, опитування, добору матеріалу при підготовці до уроку, використанню окремих засобів навчання, а також посилення запам’ятовування матеріалу учнями та формування в них історичних понять. Цьому були присвячені роботи В.Бернадського, І.Гіттіс, О.Стражева, М.Зінов’єва, В.Карцева та інших.

По суті в 30-х рр. настав новий етап, що характеризується відновленням історії як самостійного предмету. ЦК партії дає вказівку відмовитися від лабораторно-бригадного методу. Основною формою організації навчальної роботи стає урок з групою учнів з певним розкладом занять, якого треба було суворо дотримуватись. (Постанова ЦК ВКП (б) «Про початкову і середню школу» від 5 вересня 1931р. та «Про навчальні програми і режим у початковій і середній школі» від 5 серпня 1932 р.). Пропонувалося відновити систематичний курс історії в школі. Ставилася мета озброїти школярів міцними знаннями основ наук. Для підготовки кадрів вчителів відновлювалися історичні факультети у вузах, з'являлися кафедри методики.

Відповідно до цих постанов влітку 1933 р. Наркомос РРФСР видав програми з історії. В основу їх була покладена марксистська теорія суспільно-економічних формацій. Програми будувалися пошарово: за кількома темами з загальної історії йшла тема з історії СРСР .

Відповідно до програм були написані перші підручники з історії стародавнього світу та середніх віків. Автори не ставили перед собою мету відобразити громадянську історію окремих народів, а висвітлювали в основному форми суспільного життя. Матеріал рідної історії в підручниках давався у вигляді окремих вставок.

5 квітня 1934 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття «Скелети в школі», в якій підручники історії піддавалися критиці за те, що давали абстрактний опис класової боротьби без конкретних фактів, абстрактні формули без образів. І вже в травні 1934 р. з'являється постанова РНК СРСР і ЦК ВКП (б) «Про викладання громадянської історії в школах СРСР». В основу побудови курсів було покладено принцип хронологічної послідовності в викладі історичних подій і лінійності (вивчення курсів один раз без повторень); вводилися самостійні курси вітчизняної та загальної історії.