Сторінка
12

Бюджетний дефіцит, його причин і наслідки, методи управління

Однак даний закон визвав різкі протести і в адміністрації і в конгресі. Вже на наступний день після підписання закону президентом одним із членів палати представників подав протест спочатку в окружний, а потім і в Верховний суд про поняття “автоматичне” скорочення. Рішення суду було таке: закон порушує фундаментальне положення про розподіл повноважень між різними гілками влади, оскільки скороченням повинно займатися Адміністративно-бюджетне управління (АБУ) і Головне контрольно-фінансове управління (ГКФУ), а право скорочення видатків належить конгресу.

В результаті з закону був вийнятий механізм, який забезпечував точне виконання його вимог. Тому до кінця 1987 року прийшлося прийняти другий, більш реальний варіант цього ж закону, який планував ліквідацію бюджету до 1993 фінансового року шляхом скорочення планових видатків. Але закон в новій редакції так і залишився не виконаний - в першу чергу із-за небажання адміністрації Рейгана скорочувати воєнні видатки.

Тому в 1990 році конгрес прийняв ще один закон “Про виконання бюджету”. Його ціль була в законодавчому обмеженні росту видатків і зменшенні обмеженого росту доходів бюджету. Діяти він повинен був до 1995 року, потім його пролонгували до 1998 року.

Всі федеральні видатки почали ділитися на дві частини - прямі (обов’язкові) і дискреційні. Прямі видатки регламентуються постійно діючим законодавством (програми медичного обслуговування, допомога по безробіттю), дискреційні, тобто які залежать від конкретного положення в економіці, повинні кожний рік розглядатися і затверджуватися конгресам (наприклад видатки на зарплату державним службовцям). Обмеження накладались на дискреційні видатки. По дискреційним статтям кожний рік вводились ліміти.

В випадку, коли видатки по дискреційних статтях перевищують ліміт, приводиться в дію механізм секвестування - рівномірного зменшення видатків і асигнувань по цих статтям, за виключенням спеціально оговорених. АБУ повинно провести розрахунки, які б показували необхідність (або відсутність необхідності) секвесту, і представити про це доклад президенту і конгресу. Такі ж самі розрахунки повинно самостійно провести Бюджетне управління при конгресі, а при розходженнях в результатах директор АБУ повинен пояснити причини.

На основі розрахунків АБУ президент видає указ про секвестування, а ГКФУ провіряє відповідність проводимих дій законодавству. Кожний рік АБУ готовить три доклади про секвестування: попередній - в момент представлення бюджетного проекту в конгресі, поточний - в кінці серпня і заключний - до завершення сесії конгресу восени.

З трьох спроб конгресу (1985,1987 і 1990 рр.) створити дійовий законодавчий механізм зменшення розмірів бюджетного дефіциту тільки третя спроба була найбільш реальною. Правда і після 1990 року дефіцит продовжував рости. Потім настало різке скорочення бюджетного дефіциту в 1996 році, що пояснюється вмілим фінансовим плануванням адміністрації Клінтона, ну і, звичайно, зменшення воєнних видатків. А в даний час навіть прийнята програма скорочення дефіциту бюджету до нуля.[2]

Звичайно, Україні ще далеко до подібних успіхів. Але більш ніж очевидно: американський досвід боротьби з дефіцитом бюджету може бути дуже доречним в справі будівництва власної системи регулювання державних фінансів. Тому що дане явище ні в якій мірі не потерпить хаотичності, непрофесіоналізму і популізму при прийнятті таких рішень.

Що стосується збалансованості бюджетів, то доходна і видаткова частина бюджетів визначаються в основному затверджуваними парламентом нормами. Це означає, що державні органи створюють систему бюджетів, основною умовою існування якої має бути гармонія між доходною та видатковою сторонами бюджетів, тобто рівновага. Передача обов’язків і відповідальності місцевими органами влади має супроводжуватись забезпеченням цих органів відповідними фінансовими ресурсами. З правової точки зору про відповідність між зв’язками та фінансовими ресурсами можна говорити тоді, коли обов’язки супроводжуються правами та компетенціями на використання джерел доходів. Ці компетенції можуть визначатися по-різному - від прав на використання ресурсів до нормативних компетенцій, тобто прав щодо встановлення податків. Місцеві органи влади повинні мати юридично закріплені джерела доходів, достатні для покриття обов’язкових видатків. Це, звичайно, не означає, що місцеві органи влади можуть мати можливість виконувати тільки обов’язкові функції. Може бути ситуація, за якої місцеві органи влади мають на своїх рахунках необхідні фінансові кошти, але не мають відповідних прав щодо їх використання. Існує небезпека, що чіткий розподіл обов’язків і ресурсів зменшить самостійність місцевих органів влади. Однак така небезпека не означає зв’язку між збалансованим бюджетом та недостатньою самостійністю. Збалансована система доходів і видатків має забезпечувати відповідний рівень самостійності місцевих органів влади як у видатковій, так і в доходній частині.

Закладання в українському законодавстві принципів збалансованості бюджетів, зокрема, місцевих бюджетів було спричинено загальною складною фінансовою ситуацією та інфляцією. Однак за відсутності протягом років достатніх власних місцевих доходів прийняте положення фактично обмежувало самостійність регіонів, змушуючи їх скорочувати видатки. Цю ситуацію не можна вважати за правильну. В багатьох випадках намір самостійності місцевих органів влади може залишитися лише декларативним, підкреслюючи також теоретично визнану регіональну самостійність територіального планування.

За умови, що місцеві органи влади повинні мати у своєму розпорядженні гарантовані законом ресурси для виконання своїх обов’язків, треба прийняти тезу про необхідність вирівнювання фінансово-економічних можливостей регіонів країни. Якщо видатки в межах регіону, що надає послуги, та обсяг доходів неможливо врівноважити, координуючу роль можуть виконувати відповідні дотації. З метою забезпечення ефективності та справедливості це мають бути конкретні та доповнюючі дотації з урахуванням поділу коштів між рівнями влади відповідно до їх часток у доходах. Однак забезпечення ресурсами для ліквідації диспропорції в економічному розвитку та рівні життя не повинно зменшувати прагнення місцевих органів влади до економії видатків і заходів до пошуку нових і збільшення продуктивності існуючих джерел доходів. Збільшення ресурсів як результат діяльності місцевих органів влади ніколи не повинно призводити до автоматичного їх передавання вищому рівню або до зменшення дотації чи субвенції.[3]