Сторінка
1
Зоряне небо завжди цікавило людство. Упродовж тисячі років поставав ряд питань, на деякі з яких досі немає відповіді. За цей час виникли такі науки, як астрономія, фізика, астрофізика, космологія тощо. З розвитком цих наук склалася більш-менш ясна система світу, тобто уявлення про розташування в просторі й русі Землі, Місяця, Сонця, інших зір, планет і небесних тіл.
Давні люди навчилися пов'язувати переміщення Сонця зі зміною сезонів року. Вони розділили смугу неба уздовж екліптики на 12 сузір'їв, у кожному з яких Сонце перебувало приблизно протягом місяця. Ці сузір'я одержали назву зодіакальних. Зі входженням у нове зодіакальне сузір'я люди пов'язували свої сільськогосподарські роботи, народні свята, обряди тощо. З появою на небі сузір'я Водолія, наприклад, хлібороби очікували повінь, з появою сузір'я Риб — нерест, із ранковим сходом сузір'я Діви починалося збирання хліба. Із сузір'ям Терезів пов'язані зважування й підрахунок врожаю.
Ще за 2000 років до н. є. серед зодіакальних сузір'їв були помічені п'ять «рухливих» світил, що переходили з одного зодіакального сузір'я до іншого. Грецькі астрономи назвали ці світила планетами, тобто «блукаючими», на честь давньоримських богів. І зараз ми знаємо ці планети як Венеру, Марс, Меркурій, Юпітер і Сатурн. До блукаючих світил ними були зараховані також Місяць і Сонце.
Згодом давнім астрономам вдалося встановити певні закономірності в русі планет. Була помічена циклічність у положеннях планет щодо світила, яку назвали синодичним періодом обертання планет. Розвиток вчення про небесні тіла вимагав побудови загальної моделі світу, у якій кожній планеті приділялося б певне місце і, крім того, можна було б наперед передбачати її положення на небі.
За візуальними спостереженнями була виведена проста схема: планети, за характером свого руху щодо Сонця, почали поділятися на дві групи: Меркурій і Венера були названі внутрішніми або нижніми, інші — зовнішніми або верх німи. Затвердилася так звана конфігурація, тобто положення планет щодо Сонця (період протистояння, східна квадратура, західна квадратура). І все-таки, незважаючи на розробку таких схем, вавилонські астрономи покладалися безпосередньо на зорові відчуття. Так, Земля мала вигляд опуклого острова, оточеного океаном; у надрах землі розташовувалося «царство мертвих»; небо уявлялося твердим склепінням, що спирається на поверхню землі і розділяє «нижні води» (океанічні води, що омивають земний острів) і «верхні води» (опадові явища). До склепіння кріпилися світила, а над небом було житло богів. Схід сонця відбувався через східні ворота, а захід — через західні, уночі ж світило рухалося під землею.
Давні єгиптяни вважали, що Всесвіт виглядає як велика долина, витягнута з півночі на південь, а в її центрі розташований Єгипет. Небо у вигляді залізного даху з прикріпленими до нього зорями трималося на стовпах.
У Давньому Китаю вважали, що Земля має форму плаского прямокутника, над яким на стовпах лежить кругле випукле небо. Через зігнутий розлютованим драконом центральний стовп Земля нахилилася до сходу, і всі китайські річки потекли, відповідно, на схід, а небо нахилилося на захід, у зв'язку з чим усі небесні тіла почали рухатися зі сходу на захід.
У IV ст. до н. є. мислителями грецьких колоній Малої Азії (Іонії), Південної Італії й Сицилії були зроблені перші спроби розвіяти міфи про будову Землі й небесних тіл, спроби виявити справжні причини виникнення природних явищ і дати їм правильне тлумачення. Видатні мислителі Геракліт Ефеський, Евдокс Кнідський, Піфагор Самоський та ін. розмірковували над цими проблемами. Були висловлені перші припущення, що Земля має форму кулі, що в центральній частині моделі світу міститься Земля, навколо неї обертаються сфери Місяця, Сонця, Венери, Меркурія й інших планет Сонячної системи, а далі знаходиться сфера нерухомих зір. Було також висунуто припущення, що кожна планета має кілька сфер, пов'язаних одна з одною; перша з них робить один оберт на добу навколо осі небесної сфери у напрямку зі сходу на захід, інша обертається в протилежний бік із періодом часу, що дорівнює періодові обертання планети (у такий спосіб пояснювався рух планети уздовж екліптики).
Платон першим поставив собі за мету побудувати геометричну модель світу, у центрі якої розташовувалася Земля. Його учень, Арістотель, досяг успіху у своїх поглядах на світ, його ідеї залишалися основними у фізиці й астрономії протягом майже двох тисячоліть.
Арістотель визнавав побудову системи світу у вигляді концентричних сфер, на яких розташовані планети і які обертаються навколо Землі. Він також припустив існування п'яти елементів, чотири з них — стихії землі, води, повітря і вогню, із суміші яких складаються всі тіла на Землі. П'ятий елемент складається з вічної матерії — ефіру. За Арістотелем, вода й земля природним чином рухаються до надр Землі, тоді як вогонь і повітря рухаються «вгору» до периферії і тим швидше, чим ближче вони до свого «природного» місця. Тому в центрі, тобто в надрах планети, знаходиться земля, над нею розташовані вода, повітря і вогонь. Арістотель вважав, що Всесвіт має межі, але рух його нескінченний, тому що він складається з незнищенної матерії, тобто ефіру. З нього складаються усі небесні тіла, для яких вічний круговий рух є природним. «Зона ефіру», за Арістотелем, починалася в межах Місяця і простягалася догори, а нижче Місяця знаходиться сам світ чотирьох елементів. Давній філософ не визнавав гіпотез про рух планет, у тому числі й Землі, навколо Сонця. Тут він висував серйозний аргумент: якби Земля рухалася в просторі, то й цей рух супроводжувався би регулярним видимим переміщенням зір на небі. Як відомо, цей ефект, названий річним паралактичним зсувом зір, був відкритий лише в середині XIX ст.
Завантажити реферат