Сторінка
1
З давніх часів людина намагається осягнути таїни кохання, що завдає йому пекучих страждань і світлу радість, зрозуміти її суть. Різноманітні судження й думки всіх часів про кохання: поетичні вихваляння і величні образи, благоговіння і брутальне приземлення, захват і страждання, юнацьке бешкетство і прокляття долі. Поезія народів світу палко і натхненно оспівує велетенську силу людського кохання.
Протягом віків проблема кохання чоловіка та жінки була предметом гострих філософських, релігійних , психологічних, естетичних і соціологічних дискусій. Так, наприклад, приблизно 1400 років тому, Масонський церковний собор офіційно розглядав проблему , чи є у жінки душа.
Іноді дискусії виникали через літературні твори, де автори акцентували (за думкою сучасників) свою увагу на жінці. Зокрема, в 1540 році відбулося загострення так званої “Суперечки про жінок” у французькій культурі 16 століття, у зв’язку з перекладом на французьку мову книги “Придворний” італійця Б.Кастільоне, який досить позитивно відгукнувся про жінок.
У різні часи ставлення до почуття любові мало дуже різноманітний та іноді суперечливий характер. У Британській енциклопедії 1935 року три сторінки приділено терміну “атом”, а одинадцять – терміну “кохання”. Воістину романтичні часи! Проте видання 1966 року тієї ж енциклопедії демонструє порушення рівноваги: тринадцять сторінок щедро відвелося терміну “атом” і лише одна сторінка залишається “любові”.
Суперечливість відношення до почуття, протиріччя природи любові, стало ґрунтом поезії, що створювала суперечливо складні, глибокі і по суті різні за відтінками прояву у слові жіночі образи. Образ великого кохання, – образ Жінки у творчості Дмитра Васильовича Пваличка пройшов трансформаційний шлях крізь десятиріччя, через життя поета; знайшовши витоки у збірці ”Пахощі хвої” франковими “чому ти мною так гордуєш .”, злегка відкрив таїну любові у “Таємниці твого обличчя”; продемонстрував усю свою красу, тонкість еротизму й незрівнянність у збірці “Золоте ябко”.
Тема кохання була і залишається однією з центральних тем у творчості поета. Д.Павличко трактує любов по своєму, наскрізь оригінально і самобутньо. Інтимні вірші поета – це не звичайне освідчення в почутті, в них присутньо значно більше – несвідомі глибини душі, вічна ту не так за самим коханням, як за молодечим шаленством, невідворотним “зеленим” часом, неминучістю втрат і, врешті решт, розумінням, що ідеал краси і кохання мусить бути незбагненно не осягнутим:
Щасливий той, хто бачив мрію,
Але не доторкнувсь її [4; 56].
Тема кохання водночас дуже складна, породжує багато запитань, одне з-поміж яких, майже головне, звучить так хто ця дівчина чи жінка, до якої він звертається? Не може не відчути, що цій образ ніби яблуко складається з двох частин: одна половинка – це чітко вказувана або названа “мати”, “дружина”; вимріяне або пережитеколись почуття, згадка про це. Друга – надреальна, неозначена особа, яка нібито вимріяна, вигадана. Вона для нього ніби не існує, бо позбавлена найменших вад. І водночас, – парадоксально – усеприсутня в світі, про що свідчить те її існування, яке робить нестерпним його життя. Поет вбачає частку жіночого єства в кожній захоплюючій його уяві постаті, дівчинці чи жінці. Та одразу добудовує “складники”, яких не вистачає, і на якусь мить частина стає цілою. Чи виникає цілісність і взаємне почуття. Але це незначний час самообману, певного роду міраж, який рано чи пізно щезне.
Фанатично в кожній збірці поет шукає “таємниці обличчя” любові, відкриваючи для себе та інших риси та можливість жіночого образу. Вгадування коханої супроводжуватиме ліричого героя скрізь, де в його поезіях зявляється жіночий образ; вбачає риси коханої у картині („Все, так, як у Чурльоніса”), впізнає її в старій болгарській іконі („Ікона” з „Болгарського триптиха”) Проте він не зневірюється, цей вічний пошук його не принижує, вперто днем за днем свого життя продовжує її шукати, можливо знаючи, що ніколи не знайде певної цілісності.
Цей пошук ідеалу, наскрізь просичений напівнатяками, напівсумнівів, надій ілюзій, сподівань, нагадує те, що зветься у християнстві “вірою”. Інакше кажучи, поет вірить у таку жінку, вірить що віднайде її, ніколи не називаючи чітко і ясно. Приходить на думку аналогія стосовно наявності у кожній віруючої людини почуття, з яким вона звертається до Бога.
Необхідно одразу застерегти від думок, що обожнювання жінки у Павличка споріднено з фанатичною любов’ю християн. Кохання може з’явитися як у образі людини, так і дияволиці з маленькими ріжками під косами на голові. Все залежить від ситуації та почуття, яке теж, настільки складне, наскільки можливо вхопити блискавичну красу діаманту.
Поет вміло поєднує напівреальні, напівіронічно-романтичні риси жінки-спокусительки, створюючи еротичний образ жінки-вамп:
Спідниця, втята на півслові,
Неначе тятива туга,
І ліфчика дзвінки шовкові,
Де схована грудей жага,
І погляд, що шукає цілі,
Брат ятагана чи батога,
І зуби, як сніжинки білі,
І млосна на вустах юга . [4;112]
Складність стосунків і образу жінки і стає грунтом, на якому зростають перли поєднуваних непоєднувастей:
Моя гріховниця пречиста,
Моя лілеє на вогні .
І на твоєму непороччі
Лечу я в безконечний гріх [4;160]
Хочеш спати з сатаною
І молитися тайком 2 [4;193]
Вже в збірці “Пахощі хвої” починає закладатися парадоксальний своєю подвійністю (вірніше – оксюморонністю) образ ліричної героїні – чи то спокусливої фатальної жінки з пристрастями, чи то непорочної цнотливої красуні з очима янголів. Необхідно зазначити, що образ кохання в ранній поезії присипаний гірким смутком неподільності чи взагалі кинутості, приносить муку.
Завантажити реферат