Сторінка
3

Образ жінки в поезії Дмитра Павличка

Вночі ти входила в море- Та море як мудра яблуня,

Під місяця оком вовчим, Само нахилившись долі,

І море ставало деревом, Поклало тебе коло мене

А ти - забороненим овочем. На кам’янім суходолі.

Я хвилю твою колихливу Довго над нами шуміла

До себе горнув , як галузь. Його потемніла крона.

І бризками золотими, Вкрила наш поцілунок

Як листями ти затулялась Пелюстка прозора й солона [4;39].

Вода, море, джерело, дощ – всі ці реалії частіше виступають символом життя. Початком, вихідним станом, середовищем зачаття і народження. Водночас “вогненні” образи продовжують нести в собі цю семантичну навантаженість, хоча в царині матерії важно знайти більш протилежного, ніж вода і вогонь. Стискаючись з вогнем, вода не може поміняти свої жіночі якості на чоловічі. Об’єднавшись, ці дві стихії створюють інше – образ гарячої вологості . “відходив – не дощ, а хлопець, І запах твоєї плоті я ніс, наче воду, в жмені” [4;68].

Вогненні образи стають символами природної людської чуттєвості, пристрасті й невтоленної жаги.

Твої груди, наче свічі,

Палахтять.

Дві долоні чоловічи

Вже горять.

То горять мої долоні,

І на грудях, і на лоні -

Пальців сто – не п’ять.

Вогненний спектр червоного кольору – золотий, рудий, змальовує спокусливу, чуттєву жінку. Золоте ябко стає тією піснею, тріумфом, яке узагальнить всі мелодії кохання, сповнені жаги любові і тілесного шаленства.

Як усіх закоханих чоловіків, поета звичайно ж цікавить тіло жінки. Водночас необхідно зауважити, що оспівування, а врешті решт взагалі говорити про любов плоті, а ще більше того – говорити захоплено, жагуче – стало можливим не дуже давно. Якби не вірші Д.Павличка, А.Талалая, І.Драча, М.Вінграновського, у свій час можна було говорити про кризу інтимної поезії. Павличко завжди оспівував любов, як найбільшу цінність життя, закохувався жінкою як кращим витвором природи. Крім цього, він зміг, балансуючи на лезі припустимої натуралізації, глибокими вражаючими фарбами вималювати еротичне тло поезії.

Зачудовування земному привабливому тілу жінки – тема багатьох поезій. Але воно не тільки предмет пестощів та любощів, а й безконечного подивування і відкриттів. Поет любить жіночу плоть, як витвір природної або вищої господньої краси, уміє милуватися як вічно змінним ландшафтом.

Повітря нічне до рання

З неба тепло й ряхтіло.

Радощами кохання

Світилося твоє тіло [4; 70]

Меж персами твоїми – жолобок,

Задолина життя і пропадання,

Туди, немов нитки в один клубок,

Збігаються мої думки й жадання [4;109].

Жіноче тіло в уяві поета асоціюється з землею, полем, над яким необхідно трудитися. Груди коханої

Тверднуть, як земля,

Яка, немов рятунку, прагне плуга [4;107].

Земне кохання вимагає земних образів, а не приземлених.

До інтимної поезії Д. Павличка можна ставитися як до інтимного щоденника, тим більше що за формальними особливостями, з першого погляду, вона сприймається як сповідь. Дійсно – перед нами конкретні людські почуття, конкретна душа, яка радується, сумує, просить – від дня у день, від слова до слова, від поезії до поезії. Вірші пов’язуються однією темою – коханням – породжуючи образ людини, яка своє кожне нове почуття відмічає емоцією, втіленою в слові. Виникає почуття суцільної автобіографії. Слова, поезії, емоції образи, лише доторкуються, як частини мозаїки. І саме тому вони можуть репрезентувати перед читачем найновіші відтінки своїх значень.

Однією з особливостей поезії кохання Дмитра Павличка – обрамовування, обрастання ліричної емоції сюжетом. Можна б було сказати, що в його віршах присутні елементи повісті чи роману, які зконденсовано знайшли вираження у малій формі. Поезії існують не самі по собі, не окремі сцени життя, а як частини великого роману чи п єси, плавно перетікаючи зі сцени до сцени. Практично цьому допомагає цілий ланцюжок прийомів, не притаманних узвичаєній ліриці.

Павличковий вірш презентує саму ліричну емоцію, тільки не в її обособленому вираженні, а у формі повіствування, розповіді чи схожу на щоденників запис про те, що сталося:

У лісі яличку зрубали .

За нею заплакав дубок,

Не роси, а сльози упали

На чисту траву із гілок .

І пестив він коси другої,,

Але, як з далеких дібров

Доносились пахощі хвої,

Він мріяв про першу любов.

Якщо не повіствування, то це – звертання до „неї”, обов язкова присутність якої створює ілюзію, відчуття мовчазного діалога, листа – звертання або сну. Розповідання, яке особливо спостерігається в пізнішій поезії, завжди має стислу, сконцентровано – енергійну форму. Початок його частіше несподіваний, раптом подається якась деталь, образ („Відходив поїзд.”, „Ти зрадила. Це так пекло .”, „Заходить сонце. Гасне хмара .”, „Ніч була ясна, я стежками біг,,) Переважає минулий час, але іноді саме час перетинає свій власний напрямок, змінюється, тоді розповідь про минуле, передає водночас безпосередню емоцію, розповідь стає лірикою („Стояли ми на темній оболоні .Мої долоні .тремтіли”, „Прийшла і стала серед кімнати. Вона хазяйкою тут була,,,Невже це правда, .коли .я тут ридав .Ці очі й губи хтось цілував? .і все змішалось – і щастя й лихо .Нового серця шукати дарма. А як я буду її любити, Коли у грудях печаль сама.” Надзвичайно типові для розповідної форми фрази-пояснення: „це я питаюсь .”, „вона мені сказала”, „я не кричав”.

Усюди присутність жінки відчувається через використовування ліричним героєм звертань до другої особи, яка дійсно присутня. Або ж удається як присутня. Багато поезій починаються як звертання поета до коханої чи мають у першому реченні займенник „ти”, або з відповідною дієслівною формою (”Заспівай, кохаючи .Будь ласка”, ”Ти пахнеш, наче конюшина біла”, „Ми вийдем з тобою на листя опале”. Ці постійні звертання спричинюють появу з ліричною героїнею інших осіб, реально – конкретних, у природніх виявах, а також пейзажів, конкретних місць дій. Пташки, дерева, квіти, рослини, тварини – мають паралельний емоційний, сюжетно вкраплений смисл, або ж стають символом. Необхідно зауважити, що ліричний герой та його кохана частіше зображуються образами тваринного світу.