Сторінка
4
Особливість поетичного світу Дмитра Павличка відбилася й у поезіях любовного змісту, сприйняття і вимальовуванні образу коханої. Біле і чорне у творах Д. Павличка стають кольористично – змістовою віссю, на яку нанизуються всі інші барви та відтінки. Наступною домінантною, особливо у ранній поезії стосовно образу кохання, образу Жінки виступатиме червоний з найбагатшими його відтінками- від тьмяного до пурпурного.
Так, відповідно до Макса Люшера, у людей у процесі історичного розвитку сформувалися певні кольорові асоціації з тим чи іншим видом активності. Наприклад, синій колір – нічний, з ним люди вкладалися спати. Жовтий – колір сонячного дня, колір надії й активності. Дмитро Павличко, змальовуючи ліричного героя, як особу з особистісною тривожністю передчуття любові, часто використовує в обрамленні його та ліричної героїні, відтінки жовтого та золотого.
Можна зауважити, що поет відштовхується від народнопоетичної традиції. Проте використовує, послідовно йде за нею не поверхово, а дошукується її коріння, глибини народного духу. Певні кольори відповідають емоційній, психологічній картині зображуваних дій, кольористичні епітети чи образи навантажуються певним символічним образом. Хрестоматійна поезія – пісня “Два кольори” заклала основи кольористичного сприймання двох світів, двох протилежностей: “червоний” – символ щастя і любові, “чорний” – символ жури й печалі.
Наскрізна паралель, що пронизує образи ліричного герою і героїні, переконує в тому, що людське кохання гарантує вічну тривалість життя, вічне оновлення, яке існує у всій природі. Ця аналогія проводиться послідовно, знаходячи не раз свій прямий і відвертий вияв :
Радуйся, дівчино, болем кохання,
Смутком цілування до зомлівання,
Голосом матері в серці твоєму
Кільчику ясному в тьмі чорнозему [4; 57].
Саме тому “є в цілунках рятунок від смерті” – є нове життя, і саме тому червоний колір, який домінує в “Сонетах подільської осені” й “Таємниці твого обличчя”, – це колір стиглої пшениці, і налитого яблука, колір сонячного проміння, а передусім – колір пульсуючої крові.
Ще один колір заслуговує увагу, це жовтий з його відтінками – від золотого до практично червоного – рудого. Золотий колір – це колір пристрасті, вогненних хвиль сонця. Він стає ознакою закоханого чуттєвості героя, ознакою сексуальної привабливості жінки, стаючи тим бажаним центром чоловічих рухів – жіночого лона „ .там палає поміж ними / Рудий вогонь із крилами рудими”. Психологічно цей колір означає звільнення від чогось важкого, що паралізує і не дає розкрити крила. Золоті відтінки надають почуттям і водночас зовнішньому описі жінки, крім пристрасті, ще й легкості, надзвичайного кольористичного сприймання.
Лаконізм та енергія вираження – основні особливості поезії Павличка, яку можна за напруженням емоції порівняти з японським мистецтвом.
Інтимні зізнання Павличка – це дивовижні пісні, що можна співати поза снами, світами і людьми. Головне в них – нерозривна енергія поетичного слова, форми, інтелектуальної змістовності, слова спресовані у емоційно незвичні образи з домінуючою смисловою тональністю. Їхня поетична цільність – у поєднанні предметності земного слова із змінною поетичною картиною – контекстом, динамікою руху і смислових зіткнень, неможливе поєднання реального і позареального.
Часто підтвердження цьому – відображення сну, ілюзії, марень, фантазій, для яких немає меж і все можливе. Саме звідси – інтуїтивно-підсвідоме начало образу Жінки. До марень і снів поет звертається, коли фіксує стан підсвідомості чи відбиття її. Неодноразово ірреальне поєднується з матеріальним, породжуючи оригінальний сплав сну і дійсності, видінь та об’єктивного досвіду життя.
Звичайно, інтимна лірика Дмитра Павличка виросла на ґрунті поезії його великих попередників, в який можна вловити далекий відгомін голосів українських романтиків, Данте і Петрарки, Шекспіра та Бодлера. Але це відлучання, зрозуміло, вчувається лише в адекватній глибині почуттів, величі кохання, що одвіку сильне за смерть.
Любовна поезія Павличка, твердо увібравши досвід української інтимної лірики, являє собою абсолютно нову якість – ступінню підйому на вершини почуття, обсягом зображуваного, перепадами реального і нереального, проте почуття індивідуального, втіленого в безмежну кількість облич. Дмитро Павличко виспівує вічну тему одним подихом, вкладаючи в неї світлу радість, тиху печаль, тугу осяяного великого кохання, пристрасного бажання ліричного героя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Василев К. Любов. – М.: Прогрес, 1982. – 380 с.
2. Літературна енциклопедія термінів та понять. – М.: НПК Інтелвак, 2001. – 1276 с.
3. Нямцу А. Загальнокультурна традиція у світовій літературі. (Міфологічна жінка у сучасному загальнокультурному контексті). – Ч.: Рута, 1997. – 223 с.
4. Павличко Д. Золоте ябко. – К., 1998. – 270 с.
5. Павличко Д. Твори у трьох томах. – К.: Дніпро, 1989
Завантажити реферат