Сторінка
3

Мова державна? Мова офіційна?

Що означає це пікетування? Претензії до Конституції? Так, останні не тільки можуть бути, але є - і то доволі посутні - у немалій кількості, та все ж це, в першу чергу, претензії до тих, хто Конституцію порушує. А вже самий факт пікетування - то насамперед протест проти принизливого становища, у якому перебуває в Україні українська мова.

Варто висловити ось яку думку: як видається, у нинішніх протистояннях чи суперечках з приводу мовної політики в державі часом ми просто забуваємо, що деякі позиції, з приводу яких раз у раз здіймаються у наші дні хвилі бурхливих пристрастей, знаходять нормальне, чітке роз'яснення у відповідних статтях тієї ж таки Конституції. Ну, вчитуймося найуважніше у неї, пам'ятаючи, що немало з того, що там записано, було досягнуто ціною нерідко просто неймовірно нелегких компромісів. Тобто той чи інший запис - то результат подолання часом просто дев'ятибальних штормів. Ми ж, забуваючи про це, намагаємося знову й знову рознуртувати, розгойдати ту або іншу проблему до того ж таки дев'ятибального шторму, втишеного свого часу компромісне сформульованими відповідними статтями Конституції.

Ось і головна мовна стаття Конституції - десята. Як то потрібно у сьогоденних дискусіях довкола питань мовного будівництва просто перечитувати, повторювати положення цієї статті, використовуючи її, зокрема, й для того, щоб ставити на місце політиканів, політичних спекулянтів!

Нагадаймо: "Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Це - повністю десята стаття, за якою йде і стаття одинадцята: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".

Ось процитовано ці статті - і, мабуть, важко не погодитися з тим, що домінує у них, сказати б,

принцип урівноваження, збалансування. Тобто - українська мова державна, але ж гарантується і повна увага до інших мов ("російської та інших"), українській мові - забезпечення її усебічного розвитку та функціонування, але ж гарантії вільного розвитку та використання й іншим мовам ("російській та іншим").

Гадаю, що якщо і мати претензії до десятої статті, то, власне, до отого зазначення, що застосування мов "визначається законом". Законом яким? Хоча це є претензія, власне, не до статті, а до самої Верховної Ради, з провини якої (точніше - певних сил у ній) ми на довгі роки приречені керуватися ще уесесерівським Законом про мови (1989) та й досі не маємо розроблених і прийнятих положень стосовно відповідальності за порушення мовного законодавства.

А в цілому ж - які претензії, здавалося б, можливі, і що та кого з етносів, що населяють Україну, може у цих формулюваннях Конституції не влаштовувати?

Ніби й риторичне це запитання, хоча всі ми знаємо, що є, на жаль, в Україні політичні сили, і то численні, які процитовані статті беруть у штики. Сиріч, з їхнього погляду, для української мови у Конституції гарантовано забагато, а для інших (уточню одразу ж: "інші" - то тільки евфемізм, бо насправді оскарження йде лише від "оборонців" однієї мови - російської) - замало.

Не заходитиму поки що в полеміку, а зазначу лише одне: як видається, отой принцип урівноваження, збалансування, що про нього згадувалося, найперше і пояснює те, чому в питаннях належного утвердження в Україні української мови ми за ці роки не тільки майже не просунулися вперед, а й, навпаки, - спостерігаємо стосовно цього навіть тенденції зворотного порядку, тобто - згортання так званої "українізації", про яку мали стільки галасу.

Варто пояснити, до чого тут згаданий принцип урівноваження. А до того, що то як у випадку, коли одна рука стимулює, підштовхує, спонукує: "Іди!", інша ж - стримує, осмикує, гальмує: "Стій!" Але за такої ситуації чи й загалом рух можливий? Скорше - приреченість на штиль, на консервування вихідних позицій: українська мова державна, але , держава забезпечує її функціонування у всіх сферах, але . Коли ж те, що закладене в самій Конституції, потрапляє під, сказати б, виконавство конкретних найвище начальницьких і нижче начальницьких осіб, упереджено чи байдуже наставлених до української мови, то від можливості бодай якогось її руху на шляху свого утвердження і загалом не залишається ні сліду.

Усе це, на жаль, реалії нашого життя, згадуючи про які, не можемо не вражатися з того, як навіть ось цю добровідкритість, повноприхильність нашої Конституції до кожної з мов, які в нас є, можна злжеінтерпретувати. Адже насправді в тій же десятій статті виписано такі найширші гарантії усім, поряд з українською, мовам, починаючи з російської, що аналогів цієїміри добровідкритості держави до кожної з мов, що звучать на теренах України, важко та, мабуть, і неможливо назвати у світовій практиці (факт цей, годі й сумніватися, потребує і найдокладнішого свого висвітлення, і всілякої популяризації на державному й позадержавному рівнях). На жаль, у житті, як спостерігаємо, російська мова, сказати б, явно перебирає у цій вже, мабуть, і понад сто відсотків убезпеченій своїй ґарантованості, і то перебирає за рахунок гарантій для державної мови країни - української.