Сторінка
2

Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження

До болю прикро, що на 15-му році незалежності України майже половина наших школярів і студентів все ще вивчають українську історію російською мовою, частина вчителів та викладачів дивляться на неї крізь чужі окуляри. Цілком очевидно, що в такий спосіб певні політичні сили тут і за межами України намагаються законсервувати психологію меншовартості українців. Створюється враження, що не тільки святі отці Московського патріархату вважають, що Бог не приймає молитву українською мовою, але й деякі чинники, а точніше чиновники Міносвіти й науки миряться із тим, що в освітянській системі, в наукових установах упродовж десятиріччя брутально порушується Конституція України, не захищається мовний суверенітет корінної нації. Маємо також самокритично визнати, що мова багатьох праць з історичної проблематики, в тому числі академічних та навчально-методичних, надто збіднена, їм бракує мовної культури, літературного викладу, художньої образності, доказовості, що знижує не тільки читацький інтерес, але й світоглядно-виховну функцію історії.

Борг істориків полягає і в тому, що в наукових монографіях, навчальних посібниках з історії України майже відсутня мовна проблематика. На наш погляд, аналіз кожної доби української історії має супроводжуватися матеріалом з історії мови, з'ясуванням її особливостей і характеристикою сфери вживання. Якщо переглянути шкільні підручники, то кидається в очі, що мовне питання вперше згадується лише стосовно 2-ї половини XIX ст. у зв'язку з валуєвським циркуляром і емським указом, якими царизм намагався остаточно витіснити мову нашого народу не тільки зі шкільництва, друкарства, церковного й культурно-мистецького життя, але і з побуту. Як не викорінювалася українська мова, в які кайдани вона не заковувалася, але народ її захистив і зберіг. Як бажане, видавав за дійсне похорон української мови один із стовпів демократії по-російськи Віссаріон Бєлінський. У добу Тараса Шевченка, коли наша мова зазвучала всіма своїми барвами, він зарозуміло писав: "Маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови. А є обласний малоросійський діалект." [3]. Ні, не діалект, а є повноцінна мова великого народу, яка не загинула, як і не вмерла сама Україна, а вижила і піднялася до вершин, незважаючи на кривди та утиски. Історики слабо пояснюють, чому, за яких обставин, в чиїх інтересах і з чиєї волі заборонялася українська мова, звужувалася сфера її вживання, як у радянські часи зародилася і роздмухувалася спекулятивна ідея двомовності, не розвінчують її і не показують, що вона завжди мала і має проросійську спрямованість, націлена на ущемлення національних прав українців. Водночас було б помилкою піддаватися емоціям і підтримувати заклики ультрапатріотів до заборонення російської мови, адже це мова братнього народу, мова великої культури і науки. Маємо боротися не з мовою, а з імперською великодержавною ідеологією, її провідниками, які домагаються ще більшого розширення сфери побутування російської за рахунок витіснення української мови на узбіччя духовного, політичного, культурно-освітянського, наукового, релігійного і господарського життя. Треба діяти не адміністративно-заборонними методами, якими послуговувалися царизм і більшовики, а конституційно-правовими. До речі, автори мовних дискусій, особливо прихильники гасла другої державної мови, наші громадяни слабо обізнані з міжнародним та українським мовним законодавством. Не користуються українці цими нормами у відстоюванні своїх мовних прав. Йдеться про "Загальну декларацію прав людини", Конвенцію "Про захист прав і основних свобод людини 1950 року", Рамкову конвенцію "Про захист прав національних меншин", а також про Конституцію України, Постанову Конституційного Суду, законів "Про мови в Українській РСР", "Про захист прав споживачів" та ін. Як справедливо зазначає В.Богайчук, лідери російської та деяких інших меншин України, волаючи про ущемлення їх прав, посилаються на Рамкову конвенцію "Про захист прав національних меншин", замовчуюючи при цьому її 20 та 21 статті, в яких говориться: ".будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що складають більшість населення" [4]. В історичній науці не аналізується повчальний досвід зарубіжних країн щодо виборювання державного статусу мови титульних націй, протекціоністської політики владних структур у мовній сфері. Варто також нагадати, що прогресивні діячі Західної Європи завжди були на боці української інтелігенції в її спротиві насильницькій асиміляції. Депутат німецького парламенту Й.Шляф писав у журналі "Рутеніше ревю": "Українці борються за свою мову: вони борються за свою живу душу. Хто не висловить їм у цьому свою симпатію і хто не підбадьорить їх у цей час? " [5]. Натомість російський ліберал П.Струве, який видавав себе за демократа, називав українське питання "шкідливою інтелігентською вигадкою" і оголошував війну "українському партикуляризму"[2].

Джерелом розвінчування мовної політики імперій, асиміляції українців служать матеріали переписів населення та аналіз демографічних процесів упродовж останніх ста років. За далеко необ'єктивним переписом 1897 р., у Російській імперії проживало понад 24 млн. українців та 55 млн. росіян. Якщо додати більше 6 млн. українців Австро-Угорщини, то співвідношення українців і росіян сто років тому було 1 до 1,8. У 1989 р. – останньому році радянської імперії це співвідношення стало 1 до 3,6 ( 38 млн. українців і 140 млн. росіян) [7]. Зміни в етнічному складі населення України – не результат природного приросту росіян, а наслідок тривалої і цілеспрямованої політики метрополії, сталінсько-брежнєвського режиму, який послідовно втілював горезвісну ідею "злиття націй" і забезпечував тотальне обрусіння партійного і державного апарату, українського населення загалом. Включення зросійщеного Криму до складу України, стимулювання відпливу українців у Росію та інші республіки, інтенсивне переселення в українські міста великих потоків росіян супроводжувалося посиленням вимог щодо додаткового відкриття російських шкіл і запровадження російської мови у вузах, у сфері науки і культури, в діловодстві державних установ, у видавничій діяльності та засобах масової інформації. Одним із перших відкрито заявив про небезпеку русифікації Іван Дзюба, викривши її катастрофічні масштаби у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за що поплатився глумлінням та ув'язненням. Подібна доля спіткала десятки борців за волю і незалежність України, за її мову. Які ще потрібні аргументи, щоб довести політику етноциду супроти української нації? Маємо також шукати відповідь на запитання, чому за переписом 2001 р. майже 15 відсотків етнічних українців України назвали рідною мовою російську. Навіть у Києві цей показник склав близько 18%, не кажучи вже про Крим, Луганськ, Донецьк, Харків, Ізмаїл та інші міста Сходу та Півдня [8]. Насторожує те, що серед російськомовних українців великий відсоток складає молодь. Принагідне варто нагадати думку Ю.Гнаткевича, що поняття "рідна мова" не враховує особливостей України і не є достатньо об'єктивним і вдалим. Він апелює до досвіду німців, які послуговуються терміном "муттершпрахе" – мова матері, а всі інші мови вважають чужими або чужоземними. Біда в тому, що багато українських молодих матерів не вчать своїх дітей української мови, цураються її як "бабиної" чи "сільської". Нерідко людина називає рідною ту мову, якою вона краще володіє, частіше послуговується. Історичний досвід так званих двомовних країн засвідчує, що побутовий білінгвізм веде не до об'єднання нації, а до її роз'єднання. Мають рацію ті автори, які вважають, що білінгвізм у державі – це шлях до її розколу, до розпаду нації. Не слід забувати, що стосовно України такий сценарій здійснюється упродовж трьохсот років, і він відверто реалізовувся в ході президентських виборів 2004 р.