Сторінка
3

Національна ідея: до Чернігівщини, Слобожанщини, Галичини, Буковини, Закарпаття

За це твердження великі «інтернаціоналісти» звинувачували М.Костомарова та кирило-мефодіївців у месіанізмі. Однак, нічого того не було. Як завжди, українофоби «не помічали» різниці між ідеологією месіанізму та сутністю місійності. Месіанізм вивищував один народ (мову, культуру, право) над іншими і виправдував будь-які заходи задля панування над іншими (роль єврейства, Римської імперії, Москви як «третього й останнього Риму»).

Місійність походить від семантики поняття «виконувати місію». Як дипломати, представники урядів і держав, освітяни, вчені, місію виконували Кирило і Мефодій. Кирило-мефодіївці, суголосно з Т.Шевченком, відстоювали ідею рівності та братерства народів, а тому й розуміли місію України (а якусь роль має виконувати згідно із законами природи кожна людина, нація, мова, культура) у створенні прецедента справедливого вирішення проблеми, у тому, щоб Україна стала прикладом, згідно якому, «так би зробилось і в Польщі, в інших слов’ян» – самими поляками та іншими слов’янами.

Натужно вправлялися фарисеї і в спробах довести, що «український месіанізм» зрідні польському. Та й то було виплодом хворобливого клерикалізму, бо шляхетська Польща дійсно проповідувала ідею месійності, у тому числі й щодо колонізованої нею України. Україна ж жодним документом не засвідчила ідеології панування над іншими, тим більше – силового.

«Книги буття…» засвідчує протилежне: походження не від чужих взірців, а від тисячолітніх традицій, яскраво виявлених у «Велесовій книзі» і «Літописі Аскольда», в билинах великокняжої доби і «Повісті минулих літ», у Галицько-Волинському й козацьких літописах, в історичних піснях, народних думах та «Історії русів», у творчості корифеїв бароко, Г.Сковороди, Л.Барановича й П.Могили, І.Котляревського й, нарешті, – Тараса Шевченка.

Пригадаймо «Велесову книгу»: «се рабів відпустимо й скажемо, як вирішили, так і зробили».

У «Книгах буття…»: «І хотіли вони зробить із народа дерево, або камінь, і стали їх не пускать навіть в церков… І козацтво стали мучить і нівечить»; нищили право українське пани – ляхи й царсько-московські месійники.

Однак «голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни («Буде бито царями сіянє жито!» – Т.Шевченко), ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні кріпака, ні хлопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар («А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі» – Т.Шевченко).

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою у союзі Слов’янськім» (§ 104).

Саме таким є шлях до мети та української місії – комплексного розв’язання проблем соціального, національного, культурно-гуманістичного змісту. А саме: шлях і еволюції (відродження та розвиток традицій), і революції (завоювання незалежності і свободи). А засобом досягнення мети – утвердження своєї держави та здобуття рівноправного становища з іншими народами.

Досягнути ідеалу непросто, для цього необхідно мати ідею й еліту, а головне – готувати покоління борців. Готувати і в практиці життя, і шляхом розвитку національно-державної самосвідомості.

Так викристалізовується програма народних шкіл та широко розгалуженого товариства «Просвіта»: для перших сам Т.Шевченко пише «Букваря», а в осередки «Просвіти» іде найавторитетніша фаланга інтелігенції (як Б.Грінченко, Л.Глібов і М.Коцюбинський в Чернігові, Леся Українка, М.Старицький, М.Лисенко в Києві, І.Франко, М.Грушевський, М.Гнатюк у Львові), набирає щонайширшого розповсюдження народництво як ідеологія.

Абсурдно, але все те піддають нищівній критиці, чи й гротесковому осміянню не лише імпер-більшовицької орієнтації ортодокси Москви, а й доморощені представники «робітничого класу», мотивуючи антинародне ренегатство тим, що «робітники не мають Вітчизни» (К.Маркс), і не лише націоналізм, а й патріотизм є, мовляв, рудиментом у новочасній суспільній думці. На цій основі створюються компартія України та організації її сателітів, наповнювані та очолювані, як правило, великоросами і євреями. Що при цьому не заважає їм виступати від імені… всього українського народу.

Розчленовані й розшматовані урядами різних імперій, українці заганяються в кут найгострішої ідеологічної кризи – не лише культурно-мистецького, а й політичного та психічного декадансу. Неогегемонізм конфліктуючих імперій невідворотно веде до світової війни. Праця О.Шпенглера «Присмерк (або – конання, – П.К.) Європи» виявляє найвпливовіше переконання: ХХ століття несе загибель не лише націй, а й усієї світової цивілізації та культури. І в першу чергу, виходило, мають остаточно загинути такі бездержавні нації, як Україна, оскільки немовбито, не витримали вимог (іспиту) часу як національні спільноти, так і концепції націй та націоналізму.

Але в першу чергу Україна довела тоді: по-перше, що «Ще не вмерла Україна!» «І не вмерла, і не вмре!» (П.Чубинський, І.Франко); а по-друге, що коли імперіалізм та «інтернаціоналізм» вели вселюдство до руїнних процесів, то оптимістичну надію на щасливе грядуще символізував націоналізм. Руйнівному началу в історії протистояло конструктивне.

Нагадаємо, проблему мови О.Потебня розглядав у контексті всеєвропейських дискусій про націоналізм. В руслі європейського трактування розглядалася й концепція романтизму як всеохоплюючого духу націй ідеологами Харківщини та Галичини.

Як універсальну за масштабами й категоріями часу і простору розглядають національну ідею-проблему й лідери київського суспільного руху – від кирило-мефодіївців до старої й нової громад та політичних партій.

Безумовно, що особлива роль у цьому процесі належить Київському університетові та Михайлові Максимовичу і П.Кулішу, Б.Грінченку, І.Нечую-Левицькому та М.Драгоманову, а згодом І.Франку та М.Грушевському, П.Грабовському і Лесі Українці, Х.Вовку, В.Хвойці та Д.Яворницькому, лідерам різних українських політичних партій.