Сторінка
5

Про стратегію державобудування та сутність мовних торжищ у сучасній Україні

Пов'язуючи все це з питаннями мови, як не сказати: всюди, де з життєдіяльності тієї або іншої інституції виведена державна українська мова, там України як України вже нема. Скорше – то плацдарм іншої держави. Скільки ж їх, ось таких знеукраїнізованих плацдармів, навіть оминаючи Крим або Донбас, є сьогодні на просторах країни! І тут дуже часто можна почути застереження: а хто сказав, що для українців потрібна держава – національна держава, а не держава громадянського суспільства, яка є, мовляв, історично найпрогресивнішою та найсучаснішою формою державовлаштування? Саме це – я запевняю кожного, хто читає ці рядки, – і є найнебезпечніша отрута, що нею усілякого роду лукавці прагнуть здійснити у нас націєвбивство. Прислухайтеся лишень, як старанно та методично-послідовно навівають вони нам думку: національна держава – то вже історично перейдене, застаріле, українці з цим просто запізнилися, оскільки та ж Європа вже перейшла до етапу держав громадянського суспільства.

Так, варто відповісти, перейшла, але ж водночас хіба вона не залишилася континентом національних держав різних народів? Німеччина – німецького, Чехія – чеського, Італія – італійського, Норвегія – норвезького . Та й що, власне, являє собою держава громадянського суспільства? Не більше і не менше – це та держава, у якій велику роль відіграють громадські інституції. То що, постає питання, державовлаштування за принципом національних держав може стати цьому на перешкоді?

Нонсенс, звичайно, що й потверджує досвід будь-якої розвиненої західноєвропейської країни. Тобто насправді ті наші "доброзичливці" , які розводять державу громадянського суспільства і національну державу по різні береги, лишень затуманюють нам мізки, вводять в оману. Будувати національну державу українського народу і водночас державу громадянського суспільства – такий мусить бути у нас орієнтир. Утім, прагнучи його похитнути, дуже часто заходять і ще з одного боку: мовляв, як можна проголошувати будівництво національної держави українського народу, якщо склад населення України полі-етнічний? Одначе кому не ясно те, що, по-перше, в даному випадку український народ – то не лише вузько етнічна, а й широка політична дефініція (т. зв. політична нація), а, по-друге .

Але якраз стосовно цього "по-друге" для багатьох неясності таки є, бо, оперують цифрою: в Україні нараховується понад 130 різних етносів. Так, нараховується, але так само в обставинах жвавої міграції їх не менше нараховується і в більшості західноєвропейських країн. "Але що з того? – запитає будь-який європеєць, маючи на увазі, що створення власної національної держави – то священне право будь-якої титульної нації, яка дала назву країні. Крім того, європеєць зверне нашу увагу і на те, що, потрактовуючи Україну як "багатонаціональну державу" (таку характеристику оточення Президента В.Ющенка вмістило і в текст його привітання з нагоди недавнього Дня української писемності та мови), ми також відхиляємося від істини. Адже за міжнародним кадастром, та країна, представників титульної нації у якій нараховується 70 і більше відсотків, насправді є не полі-, а моноетнічною. Нагадаю: нас, українців, збереглося – на диво! – близько 80 відсотків . Живучими, незнищенними ми виявилися!

Отож з якого боку не підходь, альтернативи будівництва національної держави з українськими пріоритетами у всіх, без винятку, сферах життєдіяльності просто не існує. Розумінням цього мусить пройнятися все наше суспільство, так само, як на висоті усвідомлення цієї ще несповненої місії українського народу має бути і влада країни.

З'явиться тверда державна воля будувати українську Україну, передасться ця воля переважній більшості суспільства – і ще не подолана нині в Україні стратегія націєвбивства, свідомо чи від "недомислія", вільно чи невільно здійснювана різними політичними силами та значною частиною політиків різних рівнів – від найвищих до найнижчих, неодмінно зазнає остаточного краху.