Сторінка
4
Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати, практично, кожне твердження-оцінку, висловити цілком слушні й обґрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулювання ними. Обмежимось одним – В.Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С.Петлюри на момент, коли про нього як про діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об’єктивних підстав загалом не було.
А відтак не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі Головного Отамана в подіях, він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно-визвольній боротьбі й державотворенні, В.Савченко, здається, зовсім втрачає почуття міри. С.Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, “практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону (с.55), який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього “рідним домом”, він метався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ.
У найважчі для республіки дні в геометричній прогресії зростали лави “незадоволених” Директорією, “незалежністю”, політичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови “правих” і “лівих”. Знову здавалося, що все – “українська ідея не спрацювала”, виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто “завинив” перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмом не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому 1919 р. й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!” (с.253).
Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В.Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С.Петлюра своїми анархічними діями – демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою – місія С.Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з інтервентами Антанти тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх “рятував”), так і тими прикладами, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.
Отож, як видається, цілісного образу С.Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В.Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.
Що викликає справжній інтерес і навіть певну довіру у творі В.Савченка, так це сюжети, пов’язані з масонськими сторінками долі українського політичного діяча, роллю масонів в українській політиці революційної доби взагалі. Це саме та родзинка, яка робить книгу В.Савченка дійсно цікавою, не дасть їй загубитися серед інших праць, однак – можна ризикнути передбачити – буде неоднозначно сприйнята широким загалом.
Те, що С.Петлюра в 1917 – 1919 рр. належав до масонських організацій і дотримувався відповідних зобов’язань і дисципліни, було відомо давно. Однак палкі адепти Головного Отамана воліють обходити, замовчувати цей факт як щось надто другорядне, малозначуще, таке, що може кинути тінь на його “світлий образ”. Поза їх реакцією залишаються й спроби вивести з фактів належності С.Петлюри до масонського руху деякі його політичні кроки та вчинки, поведінку [12].
В.Савченко пішов далі.
По-перше, він висловив цілком імовірне припущення, що залучив С.Петлюру до масонського товариства, здійснював “братній” нагляд за його “масонським учнівством” професор Московського університету, відомий українофіл, філолог Ф.Корш (с.49). По-друге, дослідивши всі доступні джерела, публіцист достатньо логічно довів, що масоном С.Петлюра став задовго до революції (найбільш ранньою датою могла бути друга половина 1906 р., коли він співпрацював у газеті “Рада” з Є.Чикаленком, М.Грушевським, С.Єфремовим, які на той час уже були “вільними каменярами”). Однак його масонська ініціація могла відбутися і дещо пізніше – у 1909 – 1910 рр. в Петербурзі. В усякому разі на 1910 р. він був приписаний до київської ложі Андрія Первозванного, а в 1911 р. в Москві він став “майстром” (третій градус масонства, на 1919 р. він досяг вісімнадцятого градуса) (с.60 – 61).
По-третє, В.Савченко зовсім небезпідставно вважає, що від самого початку масонська ідеологія “справила величезний вплив на формування світогляду Петлюри, змусивши його пом’якшити свої непримиренні революційні позиції”(с.61). Саме належністю до таємної організації автор схильний пояснювати позицію свого героя щодо імперіалістичної війни (підтримка Росії, Антанти взагалі), орієнтації “Украинской жизни”, яку співредагував С.Петлюра (с.48 – 49, 64).
По-четверте, В.Савченко на конкретних фактах доводить, що принаймні до половини 1919 р. керівники масонства “вели” С.Петлюру життєвими шляхами, брали активну участь у його кар’єрних переміщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям “братів” у 1915 р. він обійняв поважну посаду помічника головного інтенданта фронтових постачань від “Земгора” на Західному фронті, яка добре оплачувалася (с.51). Значною мірою їхніми клопотаннями вдалося звільнити С.Петлюру з гетьманської в’язниці в листопаді 1918 р. (с.196, 250). Вони ж лобіювали його кандидатуру на керівні ролі в українському військовому будівництві з початками українізації армії в 1917 р. (с.52 – 53). Звісно, усе це робилося не так просто. “Своя людина” в Києві стане в пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О.Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою (с.67, 72, 78, 79), і для практичної співпраці з командуючим Київським військовим округом масоном К.Оберучевим (с.72), і в ході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же “вільних каменярів” (с.108, 249), і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С.Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову таки масонів (с.98). Масонські знайомства навіть полегшать спілкування між С.Петлюрою й П.Скоропадським (с.187, 251).
Завантажити реферат