Сторінка
4

Охорона праці та її організація на підприємстві, в установі, організації

Поширена теорія гармонійного поєднання виробничої праці з материнством є оманливою, оскільки нею приховується екс­плуатація жінки.

Громадська думка не схильна вважати, що жінка взагалі не повинна працювати в суспільному виробництві. Навпаки, се­ред виробничих спеціальностей є багато професій, які тради­ційно вважаються жіночими. Склались галузі народного госпо­дарства, де жінки займають чільні місця. Це торгівля і гро­мадське харчування, охорона здоров'я і соціальний захист населення, народна освіта.

Враховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, за­конодавство про працю передбачає низку обмежень у виконанні певних робіт, а при деяких роботах встановлює жінкам пільги і переваги. Для держави обидві соціальні функції жінки: робота в суспільному виробництві і материнство — є важливи­ми. Яку з цих функцій виконувати, має вирішити сама жінка. Якщо жінка вирішила присвятити себе сім'ї, вихованню дітей, то це заняття повинно визнаватись суспільно корисним і дава­ти право за певних умов на матеріальне забезпечення при до­сягненні певного віку.

Пільги та переваги, передбачені законодавством про пра­цю, підірвали конкурентоздатність жіночої робочої сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг, власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а приму­сити підприємців брати жінок на роботу в сучасних умовах прак­тично неможливо. Робота ж жінок поза домашнім вогнищем викликана економічною необхідністю якщо не самій утримува­ти себе і свою сім'ю, то принаймні бажанням допомогти чоло­вікові здобувати необхідні, хоч мінімальні засоби до існування, оскільки не завжди сім'я має змогу прожити за винагороду, яку отримує чоловік.

Вимушене суміщення сімейних обов'язків з роботою на ви­робництві не проходить безслідно. Найвідчутнішим негатив­ним наслідком фактичного подвійного навантаження жінки є хронічна перевтома, що призводить до зниження продуктив­ності її праці на виробництві.

Держава намагається не допускати застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці. Тому держава закріпила охорону праці жінок в окремі правові норми. Норми, що регулю­ють охорону праці жінок, можна поділити на дві групи:

1) ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок;

2) ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх мате­ринством.

Кабінет Міністрів України постановою від 27 березня 1996 р. № 381 затвердив програму вивільнення жінок із виробництв, пов'язаних з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час на 1996-1998 р. Припинено, починаючи з 1996 р., прийняття на навчання жінок за професіями, передбаченими Переліком важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких заборо­няється застосування праці жінок. Такий Перелік затвердже­ний наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 груд­ня 1993 р. № 256.

Забороняється також залучення жінок до підіймання і пе­реміщення важких речей. Граничні норми підіймання і пере­міщення важких речей жінками затверджені наказом Міністер­ства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241. Дані граничні норми підіймання і пере­міщення важких речей жінками наведені у формі таблиці для їх детального вивчення і аналізу (Додаток ).

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми об­слуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є лег­шою і виключає вплив несприятливих виробничих чинників, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

При підшуканні легшої роботи вагітна жінка вивільняється від роботи з несприятливими виробничими чинниками із збе­реженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства.

Жінки при народженні дитини і до набуття нею віку трьох років, у разі неможливості виконання попередньої роботи, пе­реводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробіт­ку за попередньою роботою.1

Необхідно наголосити, що у випадку більш високого заро­бітку по роботі, на яку переводиться жінка, їй виплачується фактичний заробіток.

Вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до трьох років, не можуть залучатися до роботи у нічний час, до надурочної

роботи і направлятись у відрядження. Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у від­рядження без їх згоди.

Не допускається нічна робота й інших жінок, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особ­ливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Пе­релік цих галузей й видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України.

Ці обмеження на роботу у нічний час не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітні­стю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким ма­терям — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначе­ним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Жінкам надаються соціальні відпустки у зв'язку з материнст­вом:

1) відпустка по вагітності і пологах тривалістю 70 календар­них днів до пологів і 56 календарних днів після (у разі ненор­мальних пологів або народження двох чи більше дітей — 70 ка­лендарних днів);

2) відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку;

3) додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, три­валістю 7 календарних днів (за наявності декількох підстав — 14 календарних днів);

4) відпустки без збереження заробітної плати:

матері, що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;

для здійснення домашнього догляду за дитиною тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше як до досяг­нення дитиною шестирічного віку;