Сторінка
3

Сто років психоаналізу: здобутки та перспективи. А. Грюнбаум

Фрейд стверджує, що етіологічна доведеність методу вільних асоціацій базується на приписуванні причини зцілення зняттю витіснень через роз­криття їхнього змісту. Оскільки життєздатність альтернативної гіпотези ефекту плацебо справедливо кидає виклик такому приписуванню, то його аргументація за етіологічну доведеність вільних асоціацій втрачає свої підстави.

Утім припущену каузальну доведеність вільних асоціацій, що спочатку були лише методом дослідження причин хвороби, орієнтованим на терапію, Фрейд екстраполював на їхню можливість слугувати і визначенню неусвідомлюваних причин сновидінь та ідентифікації їхніх прихованих мо­тивів.

Що ж свідчать вільні асоціації про наші сновидіння? Хоч би яким був явний зміст сновидінь, вони є припущенням щодо реалізації бажань у двох логічно різних смислах: 1) для кожного сновидіння існує щонайменше одне нормально неусвідомлюване інфантильне бажання, що є моти­ваційною причиною; 2) явний зміст виражає, у більш чи менш замаскованій формі, той стан справ, який є бажаним, очікуваним. Проте стверджувати, що метод вільних асоціацій дає змогу точно виявити мотиви сновидінь, було би значним перебільшенням.

Ретельні дослідження показали, що так звані вільні асоціації є далеко не вільними, а залежними від ледве помітних підказок психоаналітика пацієнту. Відомим є ефект псевдопродувань, які по суті є хибними, але самим пацієнтом сприймаються як істинні.

Загальна критика компроміс-моделі подає важливий урок — і для філософської онтології, і для теорії наукового пізнання. Прихильники пси­хоаналізу проголосили, що експланаційною перевагою їхньої теорії є те, що компроміс-модель дає єдиний погляд на такі непорівнювані явища, як нев­рози, сновидіння та помилки, і навіть те, що теорія витіснення також пояс­нює дитячу сексуальність. Деякі філософи науки, наприклад М.Фрідман, вітали експланаційну уніфікацію як одне із значних досягнень наукового прогресу.

Проте в інших контекстах уніфікація може бути більше недоліком, ніж перевагою. Фалес Мілетський хоча й справедливо шукав передусім раціоналістичну, а не міфопоетичну картину світу, вчив, що все складається з води. Інші філософи-моністи також висунули свої уніфікаційні онтології. Проте чи можна беззастережно погоджуватися з ними?

Це стосується і Фрейда: спираючись на каузальну достовірність методу вільних асоціацій, його компроміс-модель створила псевдооб'єднання невротичної поведінки, сновидінь та помилкових дій. Ця сумнівна уніфікація була здійснена через розуміння нормальної активності сновидінь та випад­кових дій як міні-невротичних симптомів того ж роду, що й ненормальні стани психіки при неврозах і навіть психозах. Аби підкреслити цю моністичну психопатологізацію нормальності, Фрейд назвав свою фунда­ментальну працю про помилки "Психопатологією буденного життя ".

Французький філософ Поль Рікер, як і Карп Ясперс з Юргеном Габер-масом, стверджують, що сам Фрейд "сцієнтистськи" не розумів власного теоретичного досягнення, що міститься у семантичній площині тлума­чення смислу і значення досліджуваних явищ та феноменів. На думку са­мого Фрейда, відкритий симптом проявляє одну або декілька неусвідомлюваних причин, що лежать за ним, і свідчить про свої причини, відтак смисл та значення симптому встановлюються його прихованими мо­тиваційними причинами. Але таке поняття "значення" відрізняється від того, яке відповідає контексту комунікації, в якому лінгвістичні символи отримують семантичне значення. Очевидно, що відношення проявлення, в якому симптом перебуває щодо своєї причини, відрізняється від семантич­ного відношення позначення, в якому лінгвістичний символ перебуває зі своїм об'єктом. Проте, на жаль, слово "значення" використовується в обох випадках. "Герменевтична" реконструкція психоаналізу плине від одного з відомих смислів "значення", з яким ми стикаємось у звичайному дискурсі, до іншого. Поряд з усім, на думку Рікера, фрейдівській теорії витіснення може бути адресована справжня "семантика бажання".

В чому ж полягають сучасні постфрейдистські досягнення, наскільки во­ни характеризуються як психоаналітичні передусім за змістом, а не тільки за назвою? Чи просунули вони вперед обговорення щодо результативності та доведеності наукових та практичних досягнень психоаналізу? Клінічний психолог і філософ М.Ігл дав усебічну та глибоку відповідь на це питання.

Ігл стверджує: абсолютно очевидно, що не існує єдиної сукупності ідей, аналогічної основному зводу фрейдівської теорії, яку можна назвати сучас­ною психоаналітичною теорією. За останні 40—50 років постало три голов­них теоретичних досягнення у психоаналізі: егопсихологія, теорія об'єктних відносин і психологія самосвідомості. Якщо сучасна психо­аналітична теорія щось собою являє, вона є чимось одним із названих трьох або комбінацією, що синтезує ці три, тощо.

Егопсихологія Г.Гартмана на відміну від Фрейда перестала шукати ви­токи когаітивних функцій серед інстинктів. Але ще більш важливо, що і філософія самосвідомості Г.Когута, і теорія об'єктних відносин О.Кернберга, і британська школа цілком відмовилися від фрейдівської компроміс-моделі у психопатології. Психологія самосвідомості фактично заперечує кожний із принципів Фрейда. Так, Когут замінює фрейдівську конфлікт-модель, ґрунтовану на витісненні внутрішніх сексуальних та агре­сивних бажань, психологією дефектів самосвідомості й помилкових функцій, що викликаються гіпотетичними подіями у зовнішній обстановці, адресованими до перших двох років дитинства. Аналогічно Когут заперечує, що "інсайтне" осягнення причини хвороби має лікувальну силу, пропонуючи натомість емпатичне розуміння аналітика як дійовий терапевтичний фактор. Представники теорії об'єктних відносин також заперечують, що причини психічних хвороб лежать у сфері фрейдистських ("едипових") конфліктів і травм, пов'язаних із сексом та агресією, стверджуючи, що вирішальним фактором є якість материнського догляду за дитиною.

Дві останні постфрейдистські школи не лише відхиляються від Фрейда, але й розходяться одна з одною. Проте ортодоксальні психоаналітики Арлну й Бренпер висловлюють сподівання, що в результаті обновлення психо­аналітичного методу вільних асоціацій будуть відкриті такі загальновизнані положення, які врешті-решт розв'яжуть конфлікт між конкуруючими теоріями. Утім ці сподівання утопічні, передусім через сувору обмеженість методу вільних асоціацій. Як свідчить сучасний досвід, майбутнє декількох клінічних і теоретичних підприємств, що називають себе психоаналітичними, перебуває під загрозою. Загальна кількість пацієнтів, ба­жаючих пройти повний курс психоаналітичного лікування у Сполучених Штатах, постійно скорочується, і академічні психоаналітики стають зни­каючим видом в американських медичних школах. Не дивно, що у книги "Психоаналіз" відомого аналітика Маршалла Едельсона є підзаголовок —