Сторінка
5

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення

З іншого боку, неусвідомлюваність мотивації робить учинкову дію сліпою, пов'язує її з випадковістю, яка ніяк не прогнозується. І ця супереч­ність приводить до того, що мотивація дедалі більше прояснюється і роз­криває перед собою terra incognita "Я". У такому вирі чимдалі яскравіше починає висвітлюватися канон, його мотиваційна суперечливість.

Людину захоплює саме напіввизначеність щодо майбутнього. Старозаповітні пророки передбачають майбутнє виходячи з сучасного. Однак мож­ливі й інші випадки, коли людина стає жертвою миттєвостей, що не мають не тільки майбутнього, але й минулого.

Тоді мотивація, долаючи свою буттєву суперечність, набуває канонічних форм, завершується сама в собі, робить и себе витвір мистецтва на основі того чи іншого настрою. Найвиразнішою формою такої канонізації моти­вації постає "Книга Екклезіаста", сповнена великого суму. Мова, напевно, має йти про інтелектуальну творчість людини, що виявляється у формі по­етичній, науковій, філософській і т.д. Мотивація завершується сама в собі, шукає відповідну форму свого вираження, і, знаходячи її, канонізується.

Слід говорити у зв'язку з цим про те, що всі психічні феномени набува­ють такої канонізації і стають справжніми творами людського духу. І в цьо­му полягає головний смисл людської творчості — у канонізації як основно­му мотиві.

У сфері вчинкової дії постають такі особливості, як діяння і недіяння. Смисл обох залежить від ситуації, в якій перебуває людина, і від того, що ця ситуація від неї вимагає. Недіяння є запереченням виходу у великий світ, адже в ньому втрачається ідеал, а сама людина постає як така, що перебуває у хибній безконечності.

Канонізовані форми діяння (заради виживання) яскраво виражені Д.Дефо в його "Робінзоні", у філософії гедонізму тощо. Недіяння у його канонізованій формі було властиве стародавнім східним імператорам, які не мали права торкатися предметного світу. Велика традиція, що йде від буддизму і Лао-Цзи, вказує на великий смисл недіяння стосовно зовнішнього світу і навіть внутрішнього. Аскетизм різного ґатунку прохо­дить через усю історію людської культури.

Проте завершальна канонізація вчинкової дії полягає не в загострених її формах — дійовій несамовитості чи безвихідності недіяння, а в змістовому запереченні цих двох протилежних тенденцій.

Психологи чимало зробили, щоб піднести ідею дії, діяльності на вищий рівень психологічних цінностей. Проте вже у другій половині XX століття вони відчули "безпринципність" дійового, діяльнісного принципу, і питання постало так: якщо діяльність формує людину, то саме яку людину? Сізіфова праця вже насторожувала своїм абсурдом, хоча А.Калію намагався її дещо виправдати і в самому її абсурді знайти якийсь смисл. Сізіф уже показав обмеженість, однобічність свого канону, який заперечував сам себе.

Недіяння вказувало на абсурд діяння, діяння вказувало на абсурд, беззмістовність недіяння, і Соломонів суд наполягав на тому, щоб піднести їх над власною однобічністю. Істина полягала у певній події, що траплялася з людиною незалежно від спрямування її активності. Інколи цю подію оцінювали надто негативно, і Кант, зокрема, вказував, що людський харак­тер, що постає з такої дії (або надії), виражає іноді своєрідне поєднання глупоти й злості.

Загальний смисл дії є освоєння світу людини. Для цього кожна людина встановлює для себе принципове відношення цілі й засобу: чим будуть для неї інші люди. Лише продуктивне відношення цілі та засобу, яке дає мож­ливість змістовного життя (мати іншого і себе водночас як ціль і як засіб), можна назвати майстерністю дії, і саме так зрозуміла майстерність стано­вить суть канону дії.

Необхідність і важливість дії для життя людини полягає в тому, що дія відкриває такі сторони і властивості світу, які були несвідомі та неперед­бачені, перебуваючи лише у сфері мотивації вчинку. Тому в дії відбувається справжнє відкриття світу, через який людина має пройти і, врешті-решт, проходить його. Вона встановлює нові відношення до цього світу, робить його своїм. І першим актом тут виступає орієнтація.

Освоєння світу є заперечення відчуженості від нього. Але в освоєнні людина уподібнює світ своїй природі, позбавляє його самобутності і хоче, щоб він цілком відповідав її бажанням, намірам, волі. В такій дії світ постає спустошеним, його самобуття не береться до уваги. Це освоєння має ідеологічну та матеріальну основу: перша рухається від міфу до науки, філософії, друга передбачає просторово-часові "комфорта": прокладання доріг, швидкість руху, житлові й промислові споруди, технологію освоєння матеріального світу в цілому. Дія набуває смислу виробництва, і людина починає виробляти, а разом із цим формує свої потреби. Виробництво і по­треби стимулюють одне одного, і цей рух іде у безконечність, набуваючи ознак абсурду, — тепер уже абсурду дії — виробництва.

Такий тип освоєння світу робить останній по суті протиприродним і відчуженим, оскільки він втратив свою незайманість і своєрідність. Люди­на хоче в іншому побачити себе саму і зробити інше відповідним самому собі. Тому виробництво рухається в бік безконечного повторення стан­дартів, моделей, екземплярів. Колись грузинський цар після зведення храму наказав відрубати архітекторові праву руку, щоб він ніколи не зміг створити чогось подібного.