Сторінка
2

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення

Що таке історія психології? Чи це рух знання від недосконалості до дос­коналості, чи це одчайдушний плюралізм поглядів і підходів у тлумаченні найскладнішого предмета у світі — людської психіки? Відповісти на це за­питання важко, а мабуть, і безнадійно — у межах самої психології. Тому психолог має вийти за рамки своєї дисципліни, включити її в більш загаль­ну сферу ідеологічних композицій, а потім здійснити інтервенцію в саму психологію, надавши їй статусу аксіологічної дисципліни.

Таким чином, відбувається рух за принципом кільця (повернення до вихідних позицій) або спіралі (повернення, але разом із тим певне збага­чення принципами і фактичним матеріалом.).

Нова, більш вагома за значенням і фактами система породжує не­обхідність нової позиції бачення всієї дисципліни (в теоретичному та історичному аспектах), а це означає повернення до вихідного пункту психо­логічного мислення — до нового тлумачення самого логічного осередку психологічної системи. Ці два поняття говорять про єдиний предмет пси­хологічного міркування, який розгортається, визначається у своїй стадійності. Система — це дуб, який породжує жолудь, а цей останній не має іншого буттєвого призначення, як вирости у розлоге міцне дерево. Так здійснюється коловерть природи, і так здійснюється коловерть мислительного (теоретичного) і реального (практичного) осягнення світу, зокрема світу людської психіки. Тут слід спеціально зупинитися на питанні про вихід психології за свої межі — до кореляції з іншими предметами, дис­циплінами, науками, завдяки чому вона збагачується за змістом та кон­солідується як психологічна система.

Тоді постає низка запитань. Чи є психологія певною інтелектуальною системою? Чи може вона бути не системою, а вільною імпровізацією вра­жень про людську психіку? А зрештою, чи не є певні пошуки у психології спробою побудувати таку систему, щоби потім осягти ту істину, що сис­темність накладається на знання, як обруч на діжу, щоб вона не розсохлася, але була б закритою для будь-яких нових осягнень?

Відповідь на всі ці запитання може бути тільки двоїстою. Психологія є системою знань і водночас не є такою системою, і саме тому вона має мож­ливість поступального руху як своєрідна дисципліна. Діжа з обручами роз­ширюється від фактів, вони розсипаються навколо діжі та далеко від неї, але згодом іноді хочуть повернутися до своєї оселі, яка стала більш міцною та просторою, ніж раніше.

Те, що виступає у прощілинах (а також зв'язках) між руйнуванням і по­будовою психологічної системи, між систолою і діастолою психологічного знання, і є певний канон — рушійна сила цього знання, архітектор системи та її руйнівник.

Сам канон є посейбічним і потойбічним (трансцендентальним) стосов­но усвідомлюваного знання. Той факт, що ми знаємо про певну недоско­налість знання і тому рухаємось далі до істинного знання, свідчить про на­явність канону. Але тільки за умови усвідомлення повноцінності чи непов­ноцінності знання, поведінки, оцінювання як такого ми здатні осягти, що в нас перебуває саме цей канон. І він має неодмінно входити в логічний осе­редок психологічного знання, розкривати і конституювати його до рівня системи, а потім су певному розчаруванні) долати цю систему як таку, що не відповідає вимогам цього канону.

Канон є не тільки ідеалізованою схемою психологічного знання, він світиться у пошуках, у відкиданні неістинного, у ствердженні самого руху знання, у заміщенні його реальними формами. Він безперечно входить в логічний осередок психологічної системи, в саму систему та зумовлює той вигук "еврика", який свідчить про творчу знахідку. Отже, канон не є яко­юсь метафізичною, потойбічною сутністю, це — рушійна сила та взірець психологічного знання, яке розгортається на ґрунті вчинкового осередку психологічної системи. Вчинок є каноном психологічного знання, адже у самому вчинку, у самому вчинковому осередку перебуває канон.

Вихідним завданням психолога має бути усвідомлення ідеї вчинку як осередку психологічної системи. Цю ідею слід розглядати спочатку в межах осередку, а далі, наповнивши його дедалі конкретнішим змістом, перетво­рювати цей осередок у психологічну систему. Те, що саме поняття вчинку стало визначальним для теорій психологічних систем, є результатом історичного поступу психології.

Узагалі ідея вчинкового осередку в тій чи іншій формі була присутня в усіх попередніх спрямуваннях психології (як дія, рефлекс, асоціації, гештальт тощо). Справа лише полягає в тім, щоб зрозуміти його у повноті, ви­черпності його значення як осередку, а далі — головного предмета психо­логічних міркувань та остаточної цілі психологічного дослідження. З'ясувати, які вчинки за формою і змістом здійснює людина, — це сказати про неї найістотніше.

Вчинковий осередок психологічної системи доцільно розглядати через ряд концентричних кіл, які поступово збільшуються у своєму змістовому обсязі. Мова має йти не лише про вчинковий акт, а й про його ідеологічне забезпечення, тобто змістове осереддя. Ідеологія вчинку визначає характер його здійснення, моральність або аморальність цього здійснення, напругу перетворення психіки, яка у своїй вищій формі включає переображення.

Отже, вчинковий осередок складається у своїй найзагальнішій формі із; 1) вчинкової дії; 2) ідеологічного спонукання; 3) переображення об'єкта вчинку; 4) вчинкового смисложиттєвого настановлення, яке стає покликом до 5) реалізації у перманентній вчинковій дії.