Сторінка
4

Сцієнтизм і гуманістичні спрямування психології. Канонічна психологія як їхній підсумок, синтез і заперечення

Необхідність людської творчості визначається неканонізованістю, аморфністю її життєвого шляху. Він повинен мати свій загальний смисл — повноту завершення, що І.Мечніков назвав ортобіозом. Оскільки життєвий шлях у будь-якому випадку залишається незавершеним, його завершеність має здійснитись у безперервній творчості.

Канон життєдіяльності досягається, але жодним твором не вичер­пується ідеальний задум. Навіть сукупність творів не дає вичерпної картини ідеалу, і він назавжди залишається потойбічним, трансцендентальним. Ба­зовий образ творчості вимагає безконечної кількості творів (А.Бергсші). Платон своїм образом "печерних в'язнів" довів, що його твори наближають до ідеалу, вираженого базовим способом, але він ніколи не буде вичерпа­ний.

Пошук канону вичерпаності триває. Творчість повинна мати принци­пове завершення, але не у безконечності творів, а у принциповому відтворенні творчості взагалі. Таким відтворенням і буде теорія творчості, яку відшукують і формулюють корифеї, що мають доробок видатного значення. Але він не заспокоює творця. Творчість здійснюється тепер уже з метою створити всезагальний, цілком завершений творчий акт. І ним висту­пає теорія творчості — всезагальна і часткова, але в будь-якому разі вона стосується не тільки творчого акту, а й канонічності самого предмета, зок­рема краси людського тіла, про яку, як певний канон, міркували діячі епохи Відродження.

Це була краса — жіноча в усій її деталізації, пропорціях, галантнос­ті — з відтінком потойбічності (Дюрер, Леопард» да Вінчі). Це були також філософські варіації ідеалу. Корифеям здається, що вони без будь-яких теорій піднялися в неосяжну височінь. Але їхнє творче сумління вимагало здійснення творчого канону, саме тому вони виступають авторами теорій творчості, в яких знаходять завершення переживань і заспокоєння.

Гоголівські пошуки ідеалу живих душ привели геніального письменни­ка до демонстрації цілої галереї мертвих душ. Мова йде не про померлих. яких збирає Чічіков, а про тих людей, у яких він має придбати списки мерт­вих. Канон людської досконалості розкривається через образи людської негативності.

Структура вчинку — як засаднича для розуміння смислу психо­логічного канону — має певний ситуаційний канон. Ситуація канонічна є подоланням конфліктної, колізійної та навіть межової ситуації. Канон при­сутній не в досягненні якоїсь ситуативної заспокоєності або страждання в межовості, де чути подих смерті, не в перебігу від незначної суперечливості до межовості, а в утриманні цих рівнів ситуації у волі суб'єкта вчинку.

Всі ці ситуації захоплюють та поглинають суб'єкта, але водночас він високо підноситься над ними, адже є їхнім творцем та володіє їхньою ди­намікою. Як Бог у біблійній картині творення світу, він може сказати: "Це добре!" Адже це — цілковите панування над ситуацією, подолання двох її засадничих властивостей — залежності й незалежності від людини — через висхідні її форми до ситуації канонічної, яка вбирає всі попередні її визна­чення.

Це не просто опанування або володіння нею, а переживання через си­туацію повноти буття — бути в ній і разом з тим бути поза нею, як глядач драми, що переживає, перевтілюючись у героїв і водночас будучи незалеж­ним від них.

Канон не вимагає від ситуації зняття усіх суперечностей. Він лише вима­гає від людини бути гідною тих ситуацій, які дала їй доля, тримати їх у собі, перед собою, бути над ними у живій відчуженості. Це досягається філософською інтерпретацією ситуацій, як про це, зокрема, говорив Дж.Піко делла Мірандола, відшукуючи джерела людської гідності. Фор­мулювання філософських принципів поведінки відносно ситуацій (гедонізм, стоїцизм тощо) — це і є звільнення від ситуативного рабства, гідний вихід з будь-яких ускладнень. Маючи ситуацію як свою, слід вчуватися у світовий біль, біль існування і разом з тим бути самим собою. Це єдина засада відчути буття, перебувати у бутті, знати себе як існуючого, оживляючись, але не підкоряючись змісту ситуації.

Більш точне визначення канонічної ситуації не є протиставленням попе­реднім (логічно) формам. Це — новий погляд (з новою ціллю) на весь ситуа­тивний спектр та надання йому нового канонічного смислу. Так людина, виходячи з Бога, повертається до нього, адже формує в собі здібність боже­ственного ставлення до світу. А це вже буде змістовим подоланням ге­донізму і стоїцизму, песимізму та оптимізму, раціоналізму та позитивізму, а також інших філософських установок. Назва центральної установки — канонічна. Такою виявляється ситуація вчинку. Ніціче сказав би: це надситуація.

З позиції канонічної ситуації вчинку здійснюється перехід до його мотиваційного визначення. Шлях реалізації вчинку постає як подолання мотиваційних меж у проходженні етапів: ситуації усвідомленої і ситуації неусвідомленої. Кожний з цих етапів має свою форму, зумовлену певним ти­пом мотивування. Зрештою, постає феномен канонічної мотивації.

Головна суперечність мотивації полягає в тому, що вона водночас є усвідомленою й неусвідомленою. Це означає, що людина не має повноти знань щодо формування спрямувань свого життя. Парадокс суперечливого початку мотивації полягає в тому, що суб'єкт прагне її максимально прояс­нити, щоб діяти абсолютно впевнено, і в той же час усвідомлює, що повно­та мотиваційного знання зробить саму вчинкову дію повністю прогнозова­ною, а тому суттєво вичерпаною і взагалі зайвою у своєму здійсненні. Фа­талізм і механістичний матеріалізм репрезентують саме такий стан моти­вації.