Сторінка
2

Смисл життя і життя, відповідне смислу. Стрес без дистресу. Г. Сельє (1907—1982)

Альтруїзм розглядається як видозміна форм егоїзму, що породжує вдячність, — думка, яку ґрунтовно розвивав Г.Сковорода. Спонукаючи інших людей зичити нам добра за те, що ми для них зробили, ми викли­каємо позитивні почуття до себе. Це і є альтруїстичний егоїзм. Заслужити повагу і вдячність — у цьому Сельє бачить підставу "природного" кодексу поведінки, корисної особі та суспільству. Альтруїстичний егоїзм він прагне зробити девізом загальнолюдської етики. Аналогічний закон діє і в тварин­ному світі. Зокрема, в колоніях клітин конкуренція перекривається взаємодопомогою. Існує і співробітництво між окремими живими істотами (симбіоз). Досконала система взаємодопомоги між частинами єдиного ор­ганізму зводить до мінімуму внутрішній стрес та сприяє їхньому гар­монійному співіснуванню.

Всупереч усім кодексам поведінки, які пропонують різні релігії, філософські і політичні системи, міжособистісні відносини у реальному житті залишаються вкрай незадовільними. У стресі, викликаному не­обхідністю співіснувати одне з одним, Сельє вбачає головну причину дистресу. Приязнь і вдячність, ненависть і жадоба помсти відповідають за на­явність або відсутність дистресу в людських відносинах.

Людина робить вибір: або приймає кожний виклик і чинить опір, або поступається і скоряється. Тут кожний має керуватися природною філософією поведінки. Людям для щастя потрібні різні ступені стресу. Кож­ний обирає "комфортний" для себе рівень стресу. Слід ураховувати і циклічність життєвих процесів. Якщо цикл не повністю завершено, настає дистрес.

Біологічна необхідність повного завершення життєвих циклів по­ширюється і на довільну людську поведінку. Згадану циклічність Сельє відносить до трьох фаз ЗАС. Він відтворюється в мініатюрі кілька разів на день, а повною мірою — протягом усього життєвого шляху. Хоч би які ви­моги ставило перед людьми життя, вони починають з первинної реакції по­диву або тривоги у зв'язку з браком належного досвіду і невмінням впора­тися з ситуацією; за первинною реакцією настає фаза опору, коли людина вчиться розв'язувати задачі вміло і без зайвих хвилювань; далі настає фаза виснаження, коли витрачено запаси енергії, що й призводить до втоми. Сельє показує дивну схожість цих фаз на нестійкість недосвідченого дитин­ства, стійкість зрілості та старіння в похилому віці.

Особливу увагу Сельє приділяє проблемі мотивації у зв'язку з проявами ЗАС. Відсутність мотивації він вважає "найбільшою душевною трагедією, що руйнує усі життєві засади особистості". Сельє підкреслює значення мо­тивації — переважно у формі потреби звершень, які всім дадуть задоволен­ня і нікому не вчинять зла.

"Спосіб життя, що враховує реакції людини на стрес безперервних змін, — єдиний вихід із лабіринту суперечливих суджень про добро і зло, справедливість і несправедливість, в яких наше моральне почуття заблукало і згасло". Сучасне життя ставить перед людиною безприкладне завдання постійної адаптації. Адже від дійсності втекти не можна.

У виснажливій реадаптації Сельє вбачає головну причину дистресу. Стрес — це аромат і смак життя. Кому потрібне життя без дерзань, успіхів, помилок? Відповідна діяльність має цілющу силу і допомагає тримати ме­ханізми стресу "в хорошій формі". Тут і виступає велика користь праці з її стресовою динамікою.

Сельє малює відношення між стресом, працею і вільним часом. Ре­зультати лабораторного вивчення стресу дають солідний науковий базис для соціального прогресу. "Практичні діячі переведуть плоди медичних досліджень і психологічної переорієнтації в терміни державної і навіть міжнародної політики".

Сельє протиставляє два типи впливових людей: творці та пройдисвіти, які домагаються впливу і влади. Видатні творці в розумовому плані набага­то вищі за спритних інтриганів, але вони не завжди можуть застосувати свої обдарування у змаганні з ними.

Стрес, що призводить до фрустрації, залишає після себе невиліковні рубці. Накопичення неусувних пошкоджень є важливим симптомом старіння. За аналогією Сельє наводить поведінку мисливського собаки, який з гордістю приносить своєму хазяїну здобич неушкодженою. Для подолання дистресу Сельє рекомендує знайти роботу, що відповідала би схильностям і обдаруванням особи.

Мету життя Сельє визначає як біолог-експериментатор. Це — самозбереження, реалізація природжених здатностей і потягів з найменши­ми втратами і невдачами. Слід зважати і на типологію людей. Адже є екстравертні та інтровертні цілі, близька і віддалена мета. Остання освітлює постійну стежку протягом усього життя, відсуває сумніви при виборі та здійсненні вчинків. Безпристрасну логіку використовують тільки для того, щоб досягти емоційно обраної мети. Остаточна мета життя людини — роз­крити себе найбільш повно, проявити свою "іскру Божу", добитися відчуття впевненості й надійності. Для цього слід знайти для себе рівень стресу і вит­рачати адаптаційну енергію в такому темпі й напрямі, які відповідають вродженим особливостям і перевагам особи. Хіба це не архетип переко­нання? Адже й Сковорода говорив про споріднену діяльність.

Виступаючи вже як мораліст, Сельє знаходить рушійні сили поведінки людей у бажанні добитися схвалення своїх учинків та у страху перед осуд­женням. "Для мене, — говорить Сельє, — жадоба схвалення і визнання бу­ла однією з головних рушійних сил протягом усього життя".

Поки існують люди на Землі, егоїзм має залишатись основним важелем поведінки. Коли він застаріє, зникне саме життя. Але разом з егоїзмом має виявлятись і альтруїзм, щоб долати агресивність егоїзму. Для цього слід розумно узгоджувати свої вчинки з законами природи. Цього важко досягти, і люди перебувають дуже далеко від всезагального блаженства.

Сельє, за його зізнанням, не сказав нічого нового своїм етичним учен­ням: все це лежало і лежить в основі більшості релігій та філософських сис­тем протягом віків. Кожна людина має виробити кодекс поведінки, який примирює вічні потяги, зіткнення яких спричиняє більшості людей душевні страждання.

"Заслужити любов ближнього" відповідає старовинній заповіді "Люби ближнього як самого себе". Сельє нагадує, що цей принцип приніс людям багато добра, але здійснити його важко, і сам він його не дотримується. Хіба можна усіх любити? Це питання ставив і Фрейд: як можна любити мерзотника? Разом із тим даний принцип Сельє хоче узгодити з біологічними законами. Відтак він формулює положення: "Заслужи любов ближнього". І при цьому не треба любити мерзотників. "Любити ближнього як самого себе" суперечить біологічним законам. Ближній — це, за Сельє. споріднений у духовному та інтелектуальному сенсі. Це і є палі буття, опора в інших.