Сторінка
2
Найяскравіший вираз позиції асиміляторів знаходимо у памфлеті, написаному 1802 або 1803 рр. під заголовком «Замечания до Малой России принадлежащие». Про його автора мало що відомо, але з тексту можна здогадатися, що це був український шляхтич, напевно, з Чернігівської губернії, який, очевидно, більшу частину свого життя провів на російській службі 1.
Його докладний опис статусу Малоросії у 1802 р. часто переплітався з російськими порівняннями, включав гостру критику відновлення Генерального суду (1797), найбільш ексцентричних українських претензій на дворянство та зверхнього ставлення до росіян. Він не розумів прагнення української шляхти зберегти застарілі інституції, які походили ще з польських часів: « .но такіе неблагомыслящіе и Козацкимъ Запорожскимъ духомъ напоенные люде, не знаютъ, или отъ невЂжества, или закоснЂлости въ понятіяхъ не хотятъ знать ни общей, ни собственной своей пользы, а единственно только толкують, что мы не хочемъ быть Москалями. Весьма удивительно, что въ числЂ таковыхъ упрямцовъ есть и такіе, которые оть Москалей воспитаніе, благонравіе, просвЂщеніе, достатокъ и почести получили, и, бывъ за все сіе неблагодарными, силятся Польской порядокъ и Польскіе Суды удерживать, которые за 200 лЂтъ для Республики здЂланы и которые намь несвойственны и вредны. Можно ли желать того народа права и его порядковъ, который оть слабости своихъ законовъ, оть Государственнаго неустройства и оть своеволія, составляя 16 миліоновъ обывателей, потерялъ свое Царство? Кто такого правления желаетъ, тоть измЂняеть своєму Государю и самому себЂ и, кажется, что Мазепинымъ духомъ пахнетъ» (с. 3).
На думку автора, чіпляння української шляхти за польські інституції є ще більш вражаючим у світлі негідного трактування малоросів поляками. Якщо росіяни визнали козаків й українську знать, то «Поляки о всЂхъ Малороссійскихъ чиновникахъ и о Малороссійскомъ шляхетст†говаривали, что они, де, всЂ наши холопы» (с. 21).
Автор недвозначно ототожнював українців з росіянами й вірив у те, що українцями повинні керувати загальноросійські адміністрація та закони. Він писав: «Мы не Поляки, а Рускіе люди, и должны общему цЂлаго государства порядку тЂмъ болыне слЂдовать, что мы въ немъ явную нашу пользу и выгоду ошущаемъ» (с. 12). Він різко засудив виступ одного з традиціоналістів, який бажав відновити деякі аспекти української автономії: «Сей мнимый патріотъ, говоря, по примЂру Французовъ, рЂчъ, требовалъ, чтобы Малую Россію и ея бывшее войско такъ возстановить, какь они при Гетманахъ были, и чтобы всю Новороссійскую губернію уничтожить, и тЂ земли, на которыхъ она нынЂ существуетъ, кь Малой Россіи присоединить. Видно, онъ по примЂру Мазепы, УдЂльное Малороссійское Царство имЂть хотЂлъ, за что, и то изъ милости, въ Максаковскій монастырь сажають» (с. 31).
Отже, асимілятори охоче інтегрувалися в імперське суспільство. Дехто, як князь О.Безбородько, мав правдиву прив’язаність до минулого й традицій Гетьманщини та своїх співвітчизників. Інші — наприклад, князь Віктор Кочубей, навіть зневажали своє етнічне походження. Кочубей, як голова Державної ради у 1830-х рр., блокував усі зусилля відновити козацькі військові формування. Він так пояснював свій опір українському генерал-губернатору князю Н.Г.Рєпніну: «Хотя я по рожденію и хохолъ, но я болЂе русскій, чЂмъ кто другой и по моимъ принципамъ, и по моему состоянію, и по моимъ привычкамъ. Мое званіе и занимаемый мною постъ ставятъ меня выше всяких мелкихъ соображеній; я смотрю на дЂла Вашихъ губерній съ точки зрЂнія общихъ интересовъ нашей страны. Микроскопическіе виды не мое дЂло» 1. Хоча всі асимілятори рішуче підтримували нову імперську адміністрацію і не були зацікавлені у збереженні або відновленні будь-якого аспекту української автономії, вони не могли так просто трансформуватися в російських урядовців. Коли українські аристократи приїздили в імперську столицю, то привозили з собою український спосіб мислення. На думку Девіда Сондерса, пошуки українцями свого місця в імперії дозволили їм першими поставити питання про національну ідентичність росіян. Намагаючись поширити рамки цієї ідентичності, українці ввели росіян у ширший слов’янський світ і, певною мірою, підготували грунт для слов’янофільства. Отже, з точки зору Сондерса, ряд українських асиміляторів мав важливий вплив на розвиток російської політичної думки і, в кінцевому результаті, на розвиток російського націоналізму 2.
Проте лише частина української шляхти порвала з традиціями Гетьманщини й охоче асимілювалася в російському імперському нобілітеті. Багато інших, хоча й усвідомили себе частиною імперії, все ж таки прагнули, щоб імперський лад в Україні відображав місцеві правові й адміністративні норми. Це були традиціоналісти. Вони не були зорганізовані в якийсь рух і, таким чином, відбивали різні погляди та переслідували різнорідні цілі. Об’єднувала їх лише прив’язаність до минулого і — одночасно — явна або прихована критика сучасного, яка коливалася від невловимого почуття незадоволення до бурхливого опору імперському ладові.
Найсильніший опір чинила група, яка з метою вирішення проблем Гетьманщини хотіла звернутися по допомогу до іноземних держав. 24 квітня 1791 р. (н.с.) у Берліні відбулися секретні переговори між Василем Капністом, відомим літератором Російської імперії, та главою прусського кабінету міністрів графом Евальдом Фрідріхом Герцбергом. Останній доносив королю Пруссії Фрідріху Вільгельму II, що, як твердив Капніст, його послали співвітчизники, щоб вияснити, чи можуть українці у випадку російсько-прусської війни розраховувати на прусський протекторат, якби вони спробували скинути імперське ярмо 1. Відповідь короля була негативною, і він схвалив ввічливу відмову Герцберга. І хоча сторони домовилися підтримувати контакти, для всіх було очевидним, що місія Капніста не вдалася 2.
Твердження Еджертона грунтується на тому, що Микола був єдиним іншим Капністом, який, як і Василь, мав згаданий у меморандумі Герцберга ранг (придворний радник), і що 1812 р. він нібито твердив, що вітатиме Наполеона. Цей аргумент можна заперечити тим, що Микола не мав посад у державних факторіях — принаймні про це немає жодних свідчень. І, знову ж таки, якщо симпатії до Наполеона, висловлені 1812 р., можна сяк-так сприймати як нелояльний вчинок, він не має жодного відношення до козацьких прав. До того ж методологія Еджертона є досить сумнівною: він ставить перед собою мету захистити російського поета Василя Капніста від «обвинувачень у державній зраді», а потім спростовує тих істориків, які наполягали на тому, що Василь Капніст відвідав Пруссію за дорученням українських націоналістів або заради німецьких інтриг проти Росії. У своєму запалі Еджертон навіть натякає на те, що стаття Георга Заке була частиною антиросійської кампанії нацистів. У своїй наступній статті (див.: Slavic Review.— 1973.— Vol. 32.— P. 218 ff.) Еджертон вибачився за ці свої припущення. Німецький історик повідомив його, що Заке, якому було дуже далеко до оплачуваного нацистами писаки, насправді помер у нацистському концтаборі. Звичайно, все це ніяк не стосується того, чи Василь Капніст насправді їздив у Пруссію 1791 р. Спростування гіпотези Еджертона подає Олександр Оглоблин: Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. Історіографія і методологія питання // Український історик.— 1974.— № 3.— С. 85 — 103. У статті Оглоблин вказує на серйозні недоліки методології Еджертона. Остаточно вирішив питаній Ярослав Дашкевич, який на підставі архівних матеріалів доказав, що Василь Капніст виконав місію до Берліна. Див.: Дашкевич Я.Р. Берлін, квітень 1791 р.: Місія В.В.Капніста, її передісторія та історія // Український археографічний щорічник.— 1992.— Т. 4. — Вип. L- C. 220-259.
Завантажити реферат