Сторінка
1

Україна в стратегічних планах Німеччини

1. Україна у німецькій східній стратегії на початку ХХ ст.

Геополітичні реалії початку ХХ ст. детермінували значну увагу Німеччини до українського питання. Цьому сприяли і безпосередня економічна зацікавленість, і зростання суперечностей у їхніх відносинах з Росією.

Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Панґерманська ліґа і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Iснування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах панґерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, автор відомої роботи «Неросійські народи Росії і ми», виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою 1.

Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами панґерманської ліґи і групи О.Герша, а канцлер і міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П.Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання в Україні, створити з України, Конґресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Характерно, що відразу після укладання Берестейського договору німецький посол у Києві фон Мумм просив відрядити до України відомого прихильника «української ідеї» П.Рорбаха. Такий крок вважався кориснішим за безпосередній тиск на український уряд через посольство або військові кола. Розрахунок був у тому, щоб П.Рорбах опосередковано вплинув на орієнтацію українських політиків, оскільки, як зазначав фон Мумм, Центральна Рада «своїми комуністичними експериментами поглиблює хаотичний стан на шкоду нашим інтересам» 2.

Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизначення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.

Центральні держави бажали сепаратного миру з Росією, а для Австро-Угорщини, зважаючи на її катастрофічний стан, такий мир був конче необхідний. Водночас їм доводилося враховувати можливість укорінення Англії та Франції у новостворених державах. Останнє підштовхувало Німеччину до узгодження інтересів з Росією. Вимоги німців щодо російських територій були мінімальними і заторкували лише Литву й Курляндію. Центральні держави мали визначити майбутню долю цих областей з урахуванням бажання місцевого населення. Конґресова Польща теж мала стати незалежною державою, тісно зв’язаною з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Росія мусила негайно укласти мир з УНР і визнати її мирний договір з Четвірним союзом.

Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності в українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде обстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Iрландії, Єгипту і Персії.

25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.

Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні.

Протоколи Берестейських переговорів України з Центральними державами свідчать про те, що німецькі представники жодного разу не підкреслили своїх прав на військове втручання чи економічне проникнення. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делеґатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Генерал Гофман писав у своїх спогадах: «Що ми не могли в цьому проханні відмовити, було для мене логічною конечністю. Ми сказали А і мусили сказати Б, ми визнали український уряд як правочинний і уклали з ним мир; отже, мусили дбати, щоб укладений мир справді втілився у життя, а для цього потрібно було насамперед підтримати уряд, який з нами замирився. Тому наші війська увійшли в Україну» 3.

2. Генеральний план «Ост»

Апогеєм масового нищення людей на територіях Сходу мало стати виконання ґрандіозної програми етноциду, розробка якої почалася відразу після розгрому та окупації Польщі. 7 жовтня 1939 р. Гітлер підписав декрет про посилення німецької нації. Зокрема, передбачалось повернути з-за кордону німецьких громадян та фольксдойчів, створити нові німецькі колонії та нове німецьке селянство 30. Саме цей декрет започаткував усі наведені вище та ряд інших людожерлих директив і наказів, що їх виконання стало змістом німецької політики в окупованій Україні. Саме він поклав початок створенню і запустив у дію механізм знелюднення східних територій — від розстрілу заручників до газових камер — «фабрик смерті».