Сторінка
1

Україна в сучасній російській стратегії

Період існування союзного договору і фактично унітарної держави — СРСР мав своїм наслідком заглиблення України у євразійський політичний та економічний простір, виникнення стану її всебічної залежності. Об’єктивні інтеґраційні процеси за умов тотального одержавлення аксіоматично набули спотвореного характеру. Десятиліття надцентралізації, втрата суспільством гнучкості і здатності до самореґулювання, а тим більше до самоврядування, вкрай утруднили процес виокремлення і набуття реальної самостійності.

Росія і Україна виявились щільно взаємопов’язані і доктринально, з точки зору все ще не вирішеної проблеми самоусвідомлення себе як нових державних утворень. Йдеться не про збіг змісту національних концепцій та доктрин, а про накладання, нерозподіленість «цивілізаційного матеріалу»: історії, культури, господарства, місця у міжнародному співтоваристві та ін. У російській геополітичній думці не існує суспільновизнаних концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів; в ній переважають такі категорії, як «сфери виняткових інтересів», «зони впливу», «ареал розселення російськомовного населення». Наслідками цього стали формування нової російської нації і специфічне ставлення до національного питання як такого, відсутність чіткої межі застосування методів внутрішньої та зовнішньої політики і наявність особливих проблем у стосунках з будь-якою сусідньою державою, якщо тільки вона не погоджується на роль сателіта.

Найяскравіше це виявляється у російській політиці щодо України. Процес становлення двох держав, двох відповідних їм суспільств триває і, зокрема, полягає у тому, щоб остаточно розподілити згаданий «матеріал», навчитись використовувати його на свій розсуд і не на шкоду іншому, а тим самим самовизначитись та дійти взаєморозуміння у своїй новій якості.

З боку України вирішення цих проблем гальмується її недостатньою готовністю до незалежності; для Росії — нездатністю до адекватного сприйняття нових історичних реалій і визначення нових національних цілей. Парадигма розбудови російської державності — беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення зовнішніх справ, бачення своєї геополітичної ролі. Питання про переосмислення імперської спадщини, історичну відповідальність, необхідність оновлення відносин з найближчими сусідами у Москві навіть не виникло. Все це обумовлює концептуальні підходи та зміст російської стратегії щодо України.

Росія не має досвіду (крім вельми давнього) ведення справ з Україною як зовнішніх. П’яти років незалежного існування виявилось недостатньо для завершення переведення російсько-українських відносин з внутрішньої до зовнішньополітичної сфери. У плани Кремля це не входить і самим змістом цих відносин не детермінується, що повною мірою відбивається як у формальному так і реальному їх стані 73. Умови міждержавних взаємин зафіксовані Біловезькою угодою: прозорі кордони, єдиний інформаційний простір, найширші зобов’язання щодо всебічної інтеґрації, поряд з усе ще значною ізольованістю від решти світу є надзвичайно вагомими чинниками формування і російської, і, особливо української (ефект масштабу) державності, створює ефект неостаточності роз’єднання.

Дві новостворені у 1991 р. держави успадкували надзвичайно розвинені, обопіль життєво важливі, але практично не формалізовані відносини, які, таким чином, важко реґулюються, є закладником «доброї волі» і можуть легко перетворитись на інструмент свавілля. Російсько-українська дружба не є міфом. Навпаки, це об’єктивна реальність. Вона не потребує переосмислювання, розвінчування, бо ж вона не належить до сфери міждержавних відносин. Руйнація української державності своєрідним чином урівноважувалася зникненням за умов більшовицького режиму державності російської. Русифікація створювала нерівність, але впливала скоріше на ставлення українців і решти народів до влади як такої, до того ж не тільки кремлівської, а й республіканської, місцевої. Процес розбудови окремих суверенних держав став серйозним випробуванням для колишніх взаємин.

Зміцнення сучасної російської державності, закономірне відродження російського патріотизму містить у собі загрозу захворювання на зверхність, великодержавність і, таким чином, низведення стосунків між російським та українським народами до обслуговування того чи того «офіційного курсу».

Російська політика щодо України протягом останніх років зазнала симптоматичних якісних змін. Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р. та Україною 16 липня 1990 р. поклало початок відбудовуванню справжніх двосторонніх відносин. На етапі виборювання самостійності дві країни виступали як союзники, що мають спільного супротивника — Союз. Наявність центру, маневри М.Горбачова, конфедеративні перспективи і, не в останню чергу, важкі перші самостійні кроки Росії обумовлювали ситуативну паритетність у російсько-українських взаєминах.

З розпадом СРСР стосунки між двома країнами деякий час залишались значною мірою закамуфльовані такою специфічною структурою, як Співдружність незалежних держав (СНД). Українсько-російське співавторство у розробці базових документів СНД лише підкреслило контраст у їхніх підходах до інтеґраційних процесів на євразійських теренах. Для Москви Співдружність — інструмент леґалізації та практичної реалізації власних «особливих інтересів» у реґіоні; для України — засіб «цивілізованого розлучення». Позицію Києва сприймати як антиінтеґраційну було б помилкою; вона є закономірним наслідком усвідомленої неможливості створення власної держави без глибокої якісної перебудови стосунків з Росією, звільнення з-під її нагляду. Саме на це передусім були спрямовані такі кроки, як проголошення наміру «стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках» 74 та ліквідує свою ядерну зброю, що позбавляло Москву, з її реінтеґраційною стратегією, можливостей апелювати до проблем безпеки.