Сторінка
1

«Українське питання» в політичній стратегії Росії

Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої від часу Переяславської ради був принцип централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму», не зазнала на початку ХХ ст., попри виразну тенденцію до наростання українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ, котрий розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції 1.

1. «Українське питання» в Державній думі

З осені 1905 р. національні проблеми Росії, зокрема українське питання, вперше офіційно набувають суспільної ваги, стають об’єктом розгляду не лише імперського уряду, а й новоствореної законодавчої інституції — Державної думи.

Остання, формулюючи програму своєї діяльності, констатувала: «Росія є державою, населеною різними племенами і народностями. Духовне об’єднання всіх цих племен і народностей можливе лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і розвивати своєрідність у окремих питаннях побуту. Державна дума подбає про широке задоволення цих справедливих потреб» 2.

Натомість в урядовій декларації, яку виголосив у думі голова ради міністрів І.Горемикін, національне питання (так само, як і в тронній промові Миколи ІІ) не потрапило до категорії першочергових. Щоправда, уряд усе-таки задекларував свою готовність реорганізувати місцеве врядування і самоврядування з урахуванням особливостей окраїн 3.

Проблеми національно-культурного розвою стали чи не основними для депутатів від національних меншин. Для «взаємної підтримки і захисту народностей Росії, що прагнуть до здійснення автономії національно-територіальної або обласної на демократичних засадах» 4, вони утворили парламентську фракцію автономістів. Однак окремі її представники обстоювали думку, згідно з якою не всі нації «дозріли» до вимог автономії. Через те українці вирішили заснувати свою парламентську громаду, до якої увійшли представники різних світоглядних орієнтацій, але які однаково висловлювалися за необхідність установлення автономії для України при майбутньому політичному устрої Російської держави 5.

Друга Державна дума виявилась дещо радикальнішою за своїм складом, що позначилося на дискусіях із національної проблематики. П.Столипін наголошував: «Самоврядування на тих самих загальних підставах із деякими змінами, спричиненими місцевими особливостями, передбачається запровадити в Прибалтійському, Західному краї і Царстві Польському, за виокремленням в особливу адміністративну одиницю місцевостей, в яких зосереджується російське населення, що має свої спеціальні інтереси» 6. Відверті шовіністичні гасла аґресивного спрямування починають лунати й у виступах представників правих партій 7.

Позиція української парламентської громади також увиразнюється. В її діяльності спостерігається перехід від загальних теоретичних міркувань до практичної постановки конкретних питань. Зокрема, до запропонованого Міністерством освіти законопроекту про народну освіту внесено принципові поправки щодо навчання в початкових школах рідною мовою. Були підготовлені законопроекти про місцеве самоврядування і автономію України. Враховуючи той факт, що кожна з політичних партій у Державній думі не виставила питання про крайову автономію в усій повноті і для всіх недержавних народів Росії, українці наприкінці травня 1907 р. вирішили повиходити з різних парламентських угруповань і заснувати окрему фракцію з власною програмою, організацією, тактикою і дисципліною 8.

Показовим моментом, що виразно ілюструє ставлення більшості депутатського корпусу третьої Державної думи 9 до проблем національних меншин, є дебати навколо складання послання імператору. Пропозицію представників «недержавних» націй, яку підтримали й конституційні демократи, додати до тексту слова: «задовольнити справедливі устремління народностей, що входять до складу держави», було відхилено 10. Дума запевнила царя, що докладе всіх зусиль, щоб зміцнити велич і міць неподільної Росії 11.

Водночас у циркулярі Міністерства внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. Столипін наказував губернаторам не дозволяти засновувати товариств «інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей» з огляду «на несумісність з російськими державними завданнями товариств, які мають на меті вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності» 12. У 1911 р. голова уряду висловився ще відвертіше: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперешнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах» 13. Відтак здобуті на основі маніфесту від 17 жовтня 1905 р. певні свободи поступово знову було ліквідовано. Українство стало об’єктом брутального тиску російського націоналізму та репресій імперського уряду.

Позиція правих партій у четвертій Державній думі щодо українського питання не зазнала істотних змін, про що найвиразніше засвідчують дебати, пов’язані з запитом поміркованих депутатів у зв’язку із забороною святкування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Шевченка. Їхнє ставлення до цієї непересічної події виклав В.Пуришкевич. Сутність його виступу зводилася до того, що в сучасних обставинах дума не має морального права дати дозвіл на вшанування пам’яті поета, оскільки українці неодмінно скористаються слушною нагодою для створення політичної течії і розвиватимуть ідеї, утопічні з загальноросійської точки зору. З огляду на це будь-яка спроба заохочувати вшанування пам’яті Т.Шевченка, який «був у очах російської інтеліґенції провісником якихось особливих положень, поета, котрий був носієм ідеалів, що нічого спільного з російськими державними ідеалами не мають, для мене, для росіянина, для нашої фракції цілком неприйнятні» 14.