Сторінка
5

«Українське питання» в політичній стратегії Росії

Зважаючи на політичну ситуацію, Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність України, розраховуючи, що тим самим вдасться створити своєрідний леґітимний бар’єр перед загрозою подальшого поширення руйнівних процесів. Однак Петроґрад, що значною мірою визначав ситуацію, цілком проіґнорував цей акт.

Разом з тим В.Ленін розумів, що лише силовими методами втримати Україну в межах радянської системи влади буде непросто. Через те навіть харківський з’їзд в ухвалі про самовизначення визнав Україну федеративною частиною Російської республіки 46. Силою обставин більшовики вимушені були відступити від своїх ортодоксальних засад і дещо скориґувати первісну програму. Так, у «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», затвердженій ІІІ Всеросійським з’їздом рад (25 січня 1919 р.), Радянська республіка проголошувалася вже «федерацією вільних республік різних націй» 47.

Прикметно, однак: декларуючи нову форму державного устрою, документ не містив жодного правового роз’яснення категорії «федерація», не проголошував жодних нових засад, на яких мала бути збудована республіка. Не конкретизував своєї позиції з цього питання і Ленін, підкресливши у заключному слові на з’їзді лише сам факт існування однієї могутньої революційної федерації 48.

Суттєво прояснив більшовицьку стратегію нарком у справах національностей РСФРР Й.Сталін. На відміну від буржуазно-демократичних федерацій Заходу (на кшталт Швейцарії чи Північної Америки), які являли собою союз територій, розділених географічними умовами або історичною випадковістю, радянська федерація — це «союз певних територій, які історично виокремилися і відрізняються як особливим побутом, так і національним складом». Якщо в Америці чи Швейцарії федералізм призвів до утворення двопалатної системи (з одного боку — парламент, що формується загальними виборами, з другого — федеральна рада, яка репрезентує штати і кантони), то для Росії, наголошував Й.Сталін, така система не підходить, оскільки не відповідає елементарним вимогам соціалізму. Вищим органом законодавчої влади радянської федерації має бути обраний всіма трудящими масами з’їзд Рад або Центральний Виконавчий Комітет, що його заступає.

Щодо сфери компетенції центрального Раднаркому, то до його відання передбачалося віднести військову і військово-морську справу, зовнішні зносини, залізниці, пошту й телеграф, гроші, торгові договори, загальне керівництво економічною, фінансовою та банківською політикою. За федеральними раднаркомами залишалися школа, судочинство, адміністрація і т. ін.

Таким чином, федералізм Російської республіки не порушував найважливіших форм політичної централізації. Зрештою, він і мав відіграти роль перехідного етапу від «примусового царського унітаризму» до «добровільного і братерського об’єднання трудових мас всіх націй і племен Росії». Кінцева ж мета — утвердження засад «соціалістичного унітаризму» 49.

Як відомо, з першої спроби комуністичний режим проіснував в Україні недовго. Згідно зі статтями Берестейського договору, Росія зобов’язувалася визнати незалежність УНР і вивести свої війська з окупованих земель. Однак стратегічно більшовики не відмовилися від подальших намірів політичної інкорпорації України, розглядаючи підписані у Брест-Литовському документи лише як такі, що тимчасово відірвали західну окраїну від центру 50.

5. «Воєнно-політичний союз» як форма відтворення імперії

Капітуляція Німеччини у Першій світовій війні започаткувала новий етап української політики Москви. 24 грудня 1918 р. наркомат закордонних справ РСФРР заявив, що у зв’язку з анулюванням Берестейського договору уряд Росії більше не визнає Україну самостійною державою 51.

Проте з утвердженим після чергової військової інвазії радянським режимом (УСРР), Раднарком РСФРР не зміг відновити правової системи попереднього періоду. На це були об’єктивні причини. Ще на етапі просування більшовицьких військ в глиб території України Ґ.Чичерін від імені російського уряду на протести прем’єр-міністра УНР В.Чехівського відповідав у офіційному документі: «Ніякого війська РСФРР на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військами Українського Совітського уряду (був сформований в Курську 28 листопада. — Авт.), який є цілком незалежний» 52.

Коли ж Росія почала контролювати вже більшу частину української території, новосформований уряд Х.Раковського в програмовому документі висловився за федеративне об’єднання обох республік, форми якого мали встановити повноважні представники на Всеукраїнському з’їзді рад 53. Однак склад делеґатів ІІІ з’їзду рад (березень 1919 р.) виявився настільки невідповідним поставленій меті, що більшовики навіть не ризикнули поставити питання про федерацію з РСФРР на обговорення. Натомість у прийнятій з’їздом Конституції України зазначалося: «УСРР заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної міжнародної соціалістичної радянської республіки, як тільки створяться умови для її виникнення; разом з тим, УСРР заявляє про свою повну солідарність з нині існуючими вже радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними в найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції і в найтісніше співробітництво у сфері комуністичного будівництва, яке ми мислимо тільки в світовому масштабі» 54.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8 


Інші реферати на тему «Історія України»: