Сторінка
3
Звернення Капніста до Пруссії та ряд ознак заколотницької діяльності були поодинокими випадками, адже переважна більшість традиціоналістів висловлювали абсолютно лояльні погляди і лише бажали зберегти окремі залишки адміністрації Гетьманщини або відновити її інституції законним шляхом. Впродовж останніх років правління Катерини традиціоналісти покладали надії на її сина, великого князя Павла, опозиція якого політиці Катерини була добре відомою. Справді, після сходження на трон Павло поновив деякі з колишніх прерогатив Гетьманщини.
Однією з цілей традиціоналістів було збереження — наскільки це виявилося можливим — національної судочинної системи. Коли на престол зійшов Олександр І, у Чернігові зібралася українська шляхта і, разом з подякою за підтвердження Грамоти дворянству 1785 р., подала петицію про збереження місцевої системи судочинства 1. Очевидно, Олександр не був до цього схильний, оскільки поділив Малоросійську губернію на дві частини і частково перебудував її судову систему 2.
Проте місцеві зводи законів (своєрідна мішанина Литовського статуту, звичаєвого права та елементів магдебурзького права для міст) не лише збереглися, але й були знову кодифіковані (1807) 1. Правда, у 1840-х роках ці кодекси законів відмінили, хоча імперський звід мав враховувати певні місцеві особливості 2.
Іншою метою традиціоналістів, якої вони час від часу досягали, була реставрація одного з найважливіших елементів козацької України — козацького війська. Перший проект поновлення козацьких військових формувань представив 1788 р. провідний виразник традиціоналізму Василь Капніст 3. Як київський предводитель дворянства і палкий малоросійський патріот він, брав активну участь в українському політичному житті і здобув собі репутацію захисника українців від утисків імперської адміністрації 4. Капніст розумів, що для такого проекту це був якраз належний час: імперія воювала на два фронти з Туреччиною та Швецією й гостро потребувала додаткових військ. Минуло всього 6 років після скасування традиційних козацьких полків, і Капніст вважав, що існує можливість швидко організувати досить велику військову силу. Взявши ініціативу в свої руки, він виробив поміркований проект і, скориставшись своїми зв’язками при дворі, подав його безпосередньо Катерині. Проект закликав до сформування окремого козацького війська під командуванням козацької старшини, яку б обирали на найнижчому рівні. Катерина віддала проект О.А.Безбородькові, який схвалив його з деякими застереженнями. Безбородько хотів переконатися, що нові загони не нагадуватимуть «структуру колишньої Гетьманщини» 5. Після того проект передали князю Потьомкіну, командуючому всіма козацькими та нерегулярними військовими силами.
Тим часом Катерина схвалила політику кількісного збільшення військ, куди прийняли навіть втікачів з Польщі, яких у майбутньому можна було б з вигодою використати для налагодження відносин з православним населенням поза межами імперії 6.
У цей сприятливий для українських автономістів момент Потьомкін сформував з колишніх запорозьких козаків два козацькі корпуси і прийняв титул «великого гетьмана Катеринослава і чорноморських козаків» 1. Загони перебували під постійним наглядом уряду і були розташовані на досить віддалених територіях. Вони не мали ні традиційних прав і привілеїв козаків Гетьманщини, ні прав і привілеїв козаків Запорожжя. Проект Капніста, проте, ніколи не був втілений у життя, оскільки потьомкінська губернія стала центром набору козаків до війська, а центральна влада побоювалася в будь-який спосіб поновлювати традиційні козацькі формування.
Імперська політика щодо козаків здійснювалася з міркувань тогочасної вигоди. Як тільки імперія потребувала нерегулярні війська, уряд охоче розглядав можливість відновлення традиційних козацьких загонів, у протилежному випадку — з’являвся страх, що це може привести до дальших поступок. Не погоджуючись з проектом 1794 р. про організацію козаків у новонабутій Правобережній Україні, князь Безбородько, без сумніву, добрий знавець Гетьманщини, так підсумував імперську позицію: «Ежели въ 1790 году хотЂли употребить подобное крайнее средство, то самая уже крайность нашего положенія того требовала. Мы были въ войнЂ съ Шведами и Турками, ожидая ея оть Англіи и Пруссіи. Поляки, на то время весьма сильные, противу насъ были готовы. Надлежало потому искать способовъ къ ихъ истребленію независимо оть нашихъ операцій . Теперь мы не въ такомъ крайнеммъ положеній. Украина, Подолія и Волынь (правий берег.— З.К.) наши. СлЂдовательно, было бы возмутить свой собственный народъ, помнящій времена Хмельницкаго и склонный къ казачеству. Туть сдЂлалася бы военная нація и тЂмъ опаснЂе, что и Малороссія заразилася бы тотчасъ тЂмъ же духомъ, а за нею и его губернія (потьомкінська, тобто Південна Україна.— З.К.) Оть чего и вышла бы новаго рода революція, въ которой, по крайней мЂрЂ, принуждены будемъ возстановлять гетманство, дозволять многія нелЂпыя свободы, и словомъ терять то, чЂмъ смирно и тихо на вЂки бы владЂли» 2.
Подібне повторювалося неодноразово. Коли імперію потрясали війна або революція (1812 і 1830 рр.), українські шляхтичі висували різні козацькі проекти. Прагнучи збільшити військовий потенціал імперії, уряд приймав ці проекти, але, підозріло ставлячись до будь-яких спеціальних прерогатив, відмовлявся від поступок, як тільки минала загроза 3.
Якщо окремі традиціоналісти відкрито намагалися повернути один з найважливіших елементів козацької України — козацьке військо, то решта, переважно, залишалася пасивною. Тільки у приватних розмовах вони насмілювалися критикувати імперську асиміляцію та вболівали за втратою автономних привілеїв. Політичну орієнтацію та настрої цієї частини традиціоналістів найкраще відбивають декілька, здебільшого анонімних, політичних трактатів, що потайки поширювалися серед українських шляхтичів. Один з них — історія Гетьманщини — був написаний Архипом Худборою, за словами декабриста А.Ф. фон дер Бріггена, «очень вольно и против нашего правительства», і до нашого часу не дійшов 1. Дві інші праці, однак, стали широко відомими наприкінці XVIII ст. і залишалися популярними впродовж першої половини XIX ст. Виконані у формі апокрифічних промов українських гетьманів, вони пізніше були перероблені та включені до найфундаментальнішого автономістського трактату — «Истории Русов».
Завантажити реферат