Сторінка
1

Загострення політичного протистояння в Латинській Америці у 60-70-і рр. XXст.

1. Кубинська революція 1956-1959 рр. та її міжнародні й регіональні наслідки.

На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами, попранням ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних "революцій" і "контрреволюцій", які на третину століття загальмували процеси модернізації та формування громадянського суспільства.

Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.

Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).

Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р. кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).

Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали невдачі, -під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була виключена з "міжамериканської системи", а на IX нараді ОАД у липні 1964 р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду. Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.

2. Розроблення і реалізація програми "Союз заради прогресу".

Але в більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок б0-х рр. збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все, що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 % сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили всього 10 % населення.

Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході, або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому, що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А. подвоювалося кожні 25 років.

До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад, здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально-економічні перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін, являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат, активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро - син великого землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че Гевара (1928-1967 рр.) - син заможного архітектора).

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3 


Інші реферати на тему «Історія Всесвітня»: