Сторінка
2

Автоматизація розрахунків величини планових витрат при їх бюджетуванні як елемент ефективної системи управління затратами

Під первинними затратами розуміють ті, що списуються на місця виникнення витрат, але не на конкретних носіїв. Це може бути орендна плата за приміщення, де розташоване мі­сце ви­никнення витрат. Тобто це затрати, що прямо списуються на місця виникнення витрат, а та­кож затрати, які не можуть бути прямо віднесені на місця їх виникнення, а розподіляються між ними (наприклад, затрати на електроенергію в приміщенні, де є лише один лічильник і в яко­му розташовано декілька місць виникнення витрат). Під вторинними затратами розуміють за­­т­рати місць виникнення витрат загального призначення і витрати допоміжних місць ви­ни­к­не­ння витрат, що розподіляються між місцями виникнення витрат виробничого при­з­на­чення. Ос­тання ланка блок-схеми, на нашу думку, є однією з найскладніших, оскільки ро­з­ра­хунок по­вних затрат допоміжних виробництв вимагає розмежування вартості послуг не ли­ше між різ­ними виробничими структурними підрозділами, а й між самими допоміжними виробництвами. Для того щоб визначити затрати допоміжних виробництв з урахуванням взає­мних послуг, С.А. Котляров пропонує скласти і розв’язати таку систему рівнянь [1, с. 55]:

СІ = Сю + КІС2 + ЮСз,

С2 = С2с + КзСІ + К4СЗ,

Сз = Сзс + К5СІ + КбС2,

де СІ, С2, Сз – затрати допоміжних цехів з урахуванням взаємних послуг;

СІс, С2сСзс – власні затрати допоміжних цехів;

КІ, Кг Кз, К4, Кз, Кб – частка взаємних послуг допоміжних цехів.

Вітчизняні науковці М.Г. Грещак та О.С.Коцюба вказують на те, що розподіл витрат до­по­між­них та обслуговуючих підрозділів між відповідними виробничими підрозділами здій­сню­є­ть­ся, виходячи з обсягів наданих ними послуг за допомогою трьох основних методів: прямого роз­поділу, взаємних послуг (інша назва – метод повторного розподілу), системи рівнянь [3, с. 51].

Оскільки система автоматизованої обробки інформації характеризується високою опе­ра­ти­в­ністю, ми вважаємо, що в програмному забезпеченні можна передбачити альтернативність ме­­тодів розрахунків, а тому доцільніше використати всі рекомендовані вітчизняними вченими ме­­тоди розподілу витрат допоміжних виробництв.

Необхідно також пам’ятати, що розгалуженість блок-схеми також залежить від ре­ко­ме­н­до­ва­­них методів оцінки запасів, методів нарахування амортизації тощо.

Узагальнення основних теоретичних основ автоматизації розрахунків величини планових ви­т­рат при їх бюджетуванні дозволяє розробити загальну блок-схему алгоритму рішення за­­дачі складання кошторисів. Вона включає в себе такі основні складові, як розрахунок ма­те­рі­­а­льних витрат з урахуванням рекомендованих бухгалтерським і податковим законодавством ме­­тодів оцінки виробничих запасів, розрахунок трудових витрат, амортизації, а також прямих, пе­рвинних, вторинних і загальних витрат (рис. 1).

Для деякої деталізації блок-схеми, зображеної на рисунку 1, зазначимо, що розподіл послуг до­поміжних виробництв на основне здійснюється після вирахування з них повних за­трат величини взаємних послуг для того, щоб виключити внутрішньозаводський оборот. Кри­те­рі­я­ми розподілу послуг, що надаються допоміжними цехами основним, може виступати їх скла­­дність та обсяг. Отримана таким чином величина витрат включається у відповідну статтю ос­­новного виробництва, а також інших сфер їх розподілу. Таким чином, формується кошторис за статтями витрат або за місцями їх виникнення.

Організація інтегрованої автоматизованої системи управління витратами (яка поєднує в со­бі систему бухгалтерського і управлінського обліку) супроводжується виникненням ряду про­блем методологічного та методичного характеру.

Так, при формуванні собівартості виробленої продукції виробничі підприємства можуть ке­руватися методичними рекомендаціями. Проте ряд галузевих рекомендацій з калькулювання со­бівартості продукції на сьогодні не розроблені, а вже існуючі часто не відповідають осо­б­ли­востям того чи іншого виду виробництва. Така ситуація, з одного боку, може оцінюватися по­зитивно, адже у підприємств є реальна можливість самостійно вирішувати, формувати со­бівартість вироблюваної ними продукції, а з іншого – розрізненість методик неприпустима, ос­кільки одногалузеві показники повинні бути співставні.

Для узагальнення інформації про затрати на виробництво продукції (робіт, послуг), фор­му­­вання фактичної собівартості готової продукції (виконаних робіт, наданих послуг) Планом ра­хунків, як зазначалося вище, передбачено рахунок 23 “Виробництво”, до якого підприємства на свій розсуд відкривають відповідні субрахунки.

Раніше для обліку затрат допоміжних виробництв призначався окремий рахунок 23 “Допоміжні виробництва”.

З прийняттям нового Плану рахунків витрати основного і допоміжних виробництв об­лі­ко­ву­ються на одному рахунку. У зв’язку з цим доцільно, на нашу думку, на рахунку 23 відкрити від­повідні субрахунки: 231 – “Основне виробництво”, 232 – “Допоміжне виробництво”.

Крім того, для кожного цеху основного і допоміжного виробництв можуть бути відкриті до­даткові субрахунки або організовано відповідний аналітичний облік. Наприклад, для обліку ви­трат механічного цеху виробництва – субрахунок 2321 тощо.

Це зручно у випадку, коли підприємство здійснює розподіл затрат по цехах із наступним ро­з­рахунком фактичної собівартості готової продукції за сумою витрат кожного цеху. І це по­вністю відповідає авторському погляду на можливості інтеграції даних бухгалтерського об­ліку і формування кошторисів (у тому числі автоматизованим способом).

Рис. 1. Блок-схема алгоритму рішення задачі бюджетування витрат

Крім того, суттєвою проблемою, що має важливе значення при формуванні кошторисів ви­­трат, стало, на нашу думку, впровадження нового порядку списання окремих видів витрат (які до запровадження національних стандартів включалися в собівартість) одразу на фінансові ре­­зультати.

Наприклад, до складу собівартості готової продукції включаються загальновиробничі ви­­трати. Перелік таких витрат наведено у пункті 15 П(С)БО 16 “Витрати”. Загальновиробничі ви­трати є непрямими і відносяться на собівартість конкретних виробів пропорційно прийнятій на підприємстві базі розподілу.

Для обліку загальновиробничих витрат призначено рахунок 91 “Загальновиробничі ви­т­ра­ти”. При цьому підприємство може самостійно відкрити субрахунки, наприклад 911 “За­га­ль­новиробничі витрати основного виробництва” і 912 “Загальновиробничі витрати до­по­між­но­го виробництва”, а також субрахунки, що забезпечують іншу аналітику залежно від спе­ци­фі­ки виробництва, особливостей формування виробничої собівартості продукції.

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні. На кожному підприємстві вста­новлюється свій перелік постійних і змінних витрат, що обумовлює їх окремий облік.