Сторінка
1

Концептуальні засади переходу України до постіндустріального суспільства

На початку ХХІ століття перед Україною з усією вагомістю постало найсуттєвіше питання щодо ідеології та стратегії її подальшого розвитку. Концептуальну розробку цивілізаційної моделі, в рамках якої еволюціонуватиме українська економіка у ХХІ столітті, визначають стрижневою проблемою вітчизняної економічної науки. Важливість вибору стратегії подальшого соціально-економічного розвитку у ХХІ столітті України підкреслюють провідні вчені і політики [18–21, 25]. Цей вибір відбувається на тлі посту­пового виходу з глибокої соціальної та економічної криз, що ускладнює побудову ринко­вої ліберальної економіки в країні. Адже перші роки незалежності значно ускладнили входження нашої держави до світової спільноти на паритетних засадах. Сама ж по собі рин­кова економіка не має механізмів економічної саморегуляції. Невдачі зі становлен­ням ринкової економіки в Україні пояснювались багатьма причинами і в першу чергуневідповідністю системи регулювання, яка склалася в умовах адміністративно-команд­ної системи, новим вимогам, недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредит­ною, ціновою політикою, а також глибокою не тільки економічною, але й інституціональ­ною кризою. До особливостей перехідного періоду в Україні потрібно віднести неста­більність економічної системи, зокрема відсутність своєї національної валюти протягом перших майже п’яти років, відсутність законодавчого забезпечення глибинних трансфор­мацій, катастрофічне падіння виробництва (до 37 % ВВП 1990 р.) та різке погіршення добробуту населення. Усе це негативно позначилось на стані макроекономічної ситуації та викликало значне розбалансування макроекономічних пропорцій, у першу чергу, попиту і пропозиції і, як результат цього, втрату на вітчизняних ринках раніше міцних позицій вітчизняного виробника, невиправдано великі за обсягами і загрозливі для еконо­мічної безпеки держави за своєю структурую імпортні потоки. Деякі вчені вважа­ють, що “причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягає в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована не на конкретні еконо­мічні суб’єкти”. Це, на думку авторів, призвело до ще більшого погіршення стану підпри­ємств, передусім реального сектора економіки. “Криза фінансів мікрорівня, катастрофіч­не звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск прак­тично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворюваль­них процесів, стратегічного планування власного розвитку” [18, с. 362–363].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку, наслідками затяжної кризи є: 1) нестабільність соціального і політичного життя країни; 2) неузгод­женість інтересів держави, регіонів, суб’єктів господарювання, громадян; 3) відсутність, за наявності в країні розуміння значення цієї проблеми з боку влади, політичних сил і гро­мадських інституцій науково обґрунтованої стратегії та невизначеності кінцевої мети подальшого соціально-економічного розвитку України.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансформаціях перехідного періоду відсутність чітко визначеної стратегії державної розбудови України. У перші роки незалежності політики і вчені “націлювали” країну на перехід до ринкових відносин, не визначаючи при цьому, який саме тип ліберальної економіки потрібно вибрати. Очевид­но, що з самого початку перебудови повинно було говоритися не просто про перехід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових виробничих відносин на новітніх інформа­ційно-технологічних засадах з їх стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації. Починаючи з 1992 року, проблемі визначення стратегії державної розбудови України було присвячено щорічні конференції, приймалися середньострокові програми розвитку.

Але і нині, як вважає професор А.С. Гальчинський, питання щодо стратегії подальшого економічного розвитку України, відновлення дієздатності нашої держави, радикальних змін економічної, а відтак і соціальної ситуації, реального просування реформ і швид­кого економічного зростання “залишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоре­тич­но” [21, с. 39]. Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою цивіліза­ційної парадигми вимагало, виходячи з економічних реалій нашого сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на кілька “сходинок”) та поступовий перехід до постін­дустріалізму. Але історія відвела нам мало часу для поступового цивілізованого вход­ження у світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи неоколоні­альних країн з надвеликою залежністю від загроз та викликів глобалізації.

Тому термінова розробка і реалізація стратегії на засадах економічного зростання інформатизації та інтелектуалізації, яка б вивела Україну на передові позиції світового прогресу і дозволила на паритетних засадах увійти в світові економічні структури, набула сьогодні особливої актуальності. На такій Концепції розвитку наголошував і Президент України Л. Кучма, чітко визначивши “ . необхідність “постіндустріального вибору” для країни, “формування основних засад постіндустріального суспільства”.

Енгельс

Макроекономічну регуляторну політику держави нині необхідно спрямувати на забезпечення інформаційно-інноваційного розвитку України з переходом до наступного щабля цивілізаційного руху та побудовою постіндустріального суспільства, вважають провідні вчені [11, 19–21, 23, 24]. На їх думку, постіндустріальне суспільство характе­ризується антропоцентристською (гомоцентристською) орієнтацією, досить масштабними і глибинними революційними змінами у розвитку продуктивних сил, глобалізацією інфор­ма­ційних потоків, пріоритетним розвитком третинного і четвертинного секторів тощо [24, 25 с. 42–47; 26, с. 437; 27, с. 437].