Сторінка
27

Банківське кредитування фізичних осіб

Звичайно, щоб ужити таких заходів та отримати реальні результати, потрібно кілька років. Це підтверджує і досвід упровадження іпотечного кредитування в країнах Центральної Європи, і досвід Росії, де іпотека робить практично перші кроки. Щоб прискорити процес; паралельно з іпотечним кредитуванням можна запровадити систему житлових заощаджень. Практика західноєвропейських країн, зокрема Німеччини, свідчить, що поєднання іпотеки із системою житлових заощаджень є досить ефективним. У цій країні середнє співвідношення коштів у вартості придбаного помешкання є таким: іпотека – 5050-60 відсотків, житлові заощадження – близько 30 відсотків, решта – власні кошти родини.

За умови паралельного впровадження іпотеки й системи житлових заощаджень через 5-6 років можна було б вийти на приблизно таке ж співвідношення коштів на придбання житла і в Україні. Це, на мою думку, мінімальний строк, оскільки період накопичення житлових заощаджень триває не менше 5-6 років. Підвищити ж заробітну плату до рівня, що дав би змогу широкому загалу громадян брати іпотечні позики у розмірах понад 30 відсотків від вартості житла, навряд чи реально.

Впровадження іпотечного кредитування має стати важливою складовою державної соціально-економічної політики. Насамперед слід сформувати відповідні макроекономічні умови та інституціональне середовище, які б сприяли підвищенню доступності іпотечних позик для широкого загалу населення. Для цього необхідно вжити комплекс заходів, які забезпечували б стабільність національної валюти, прогнозованість показників інфляції, надійний контроль за динамікою обмінного курсу, зниження відсоткових ставок.

З огляду на це в Україні, за прикладом Росії, а також деяких інших країн із перехідною економікою, почати цю роботу можна було б із розробки концепції розвитку іпотечного кредитування, яка б визначала основні його цілі та принципи формування з урахуванням особливостей соціально-економічної ситуації в нашій країні.

3.4 Концепція кредитування фізичних осіб під заставу дорогоцінних металів за участю ломбарду.

Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій фінансово-кредитних установ країн із ринковою економікою. Така статистика, на жаль, не характерна для українських комерційних банків. Вони працюють переважно з юридичними особами. Однак у процесі подальшого розвитку ринкових відносин питома вага операцій із фізичними особами неодмінно зростатиме, тож фінансово-кредитні установи нашої держави мають це враховувати.

Адаптуючись до нових економічних умов, вони вже сьогодні відчувають гостру потребу в розширенні клієнтської бази. Один із перспективних шляхів до вирішення цієї проблеми пролягає через опанування ринку кредитів фізичним особам, зокрема, під заставу дорогоцінних металів.

Залучення та розміщення грошових коштів населення регламентовано Законом України "Про банки і банківську діяльність". Зрозуміло, що кожний банк, керуючись загальними нормами законодавства, розробляє свою процедуру видачі кредитів та перевірки платоспроможності клієнтів. Але по суті більшість із цих процедур ідентичні й найчастіше зводяться до надання кредитів під заставу. Недосконалість українського законодавства щодо механізмів реалізації застави нерідко призводить до збитків для кредиторів. З огляду на це надання кредитів під заставу дорогоцінних металів за участю ломбарду має певні переваги.

Золото завжди вважалося ознакою влади та багатства. За всю історію людства його видобуто приблизно 120 тисяч тонн. Одна третина золотих ресурсів світу – це запаси держав, третина – приватних компаній та осіб, ще третина – ювелірні та зубопротезні вироби. Як бачимо, накопичення приватних осіб значні, принаймні цілком достатні для повноцінного функціонування ринку кредитів під заставу дорогоцінних металів.

Є три основні моделі такого кредитування.

- Модель 1 – ломбард самостійно надає кредити під заставу дорогоцінних металів;

- Модель 2 – банк самостійно надає зазначені вище кредити;

- Модель 3 – кредити під заставу дорогоцінних металів надає банк за участі ломбарду.

Аналіз переваг і недоліків кожної з моделей подано у таблиці.

Нині в Україні сповна не застосовується жодна з них. Українські ломбарди надають кредити фізичним особам, проте їм бракує обігових коштів. Тож наші ломбарди вимушені звертатися до банків. Ті, у свою чергу, надають їм позики під заставу ліквідного майна.

Надавати фізичним особам кредити під заставу дорогоцінних металів у нашій країні мають право і банки. Проте цим правом вони практично не користуються через обтяжливість механізму його реалізації. По-перше, банк повинен одержати ліцензію на використання таких операцій. По-друге, він змушений утримувати відповідних спеціалістів-оцінювачів. По-третє, банківська установа у разі надання кредитів під заставу дорогоцінних металів зобов'язана укладати спеціальну угоду із Державною скарбницею НБУ.

Одне слово, справа клопітна і недуже приваблива як для кредиторів, так і для клієнтів.

Щоб розширити спектр банківських послуг населенню з метою кращого задоволення потреб людей у товарах народного споживання, в Україні доцільно було б створити систему банківського кредитування фізичних осіб під поруку ломбарду.

Основними її інструментами могли б стати: угода між комерційним банком і ломбардом про спільну діяльність; договір між ломбардом і фізичною особою про оцінку та зберігання майна; кредитна угода між банком і фізичною особою.

Схема функціонування системи може бути такою.

Схема 6

Аналіз переваг і недоліків основних моделей кредитування під заставу дорогоцінних металів.