Сторінка
1

Соціальна філософія. Людина і природа

1. Природа: поняття, суть

Поняття природа одне з найпоширеніших. Явища і об'єкти природи - це і світло дале­ких зірок, і взаємоперетворення елементарних часток, і безмежні простори океану, і ліси, і луки, що розкинулись навколо, могутні річки. Це безмежна різноманітність життя на Землі. Все суще, весь Всесвіт охоплені поняттям природа. Поняття природа близьке до по­няття матерія. І, звичайно, можна визначити природу як матерію, що взята в усій різноманітності її форм. Та повсякденно поняття природа означає всю сукупність природних умов існування людини і людства. Поняття природа з позицій філософії порівнюється з протилеж­ним поняттям культура. Якщо природа показує сукупність природних умов існування людини, то поняття культура передбачає щось опанова­не, перероблене в процесі діяльності людини. Якщо природа те, що про­тистоїть людині, існує за своїми власними, що незалежні від неї, осно­вами і законами, то культура - це вже заново встановлена людиною природа, а діяльність людини визначається, як перетворення природ­ного в культурне, штучне. І тут, у перетворенні природи, і є сама суть способу існування людини у світі. Діяльність людини протиставля­ється природі і одночасно людина - частина матерії-природи, перебу­ває у тісному зв'язку з нею. Людина живе природою і залишається з нею у процесі постійного спілкування, щоб не вмерти. Фізичне і ду­ховне життя людини безперервно зв'язане з природою. Це говорить про те, що природа безперервно зв'язана сама з собою і людина є її часткою, тобто мова йде не лише про один фізичний, але й духовний зв'язок людини з природою. Для людини природа не лише природна умова існування, а й поле її перетворюючої діяльності. Ставлення людини до природи - це пізнавальне, оцінююче ставлення, що виражаєть­ся за допомогою поняття блага, краси тощо. Збереження навколишньо­го природного середовища — найважливіший та найскладніший обов'я­зок сучасної людини, особливо в умовах постійного зростання продуктивних сил суспільства. Суспільство і культура протистоять при­роді і входять до ЇЇ складу.

У філософії є й інша думка про поняття суті природи: природа, навпаки, розуміється як зразок, абсолютно досконале, як щось більш високе, перевершує і культуру, й людство. Людині треба навчатися у природи, підкоритися їй. Природа зображується як царство сліпих, стихійних сил, як хаос непідконтрольних для людського розуму явищ. Але природа сприймається і як царство, де панують розумні закони, торжествує природна необхідність і немає капризу і свавілля, що часто є у взаємовідносинах між людьми. Перехід від міфу до філо­софії, коли понятійно-чуттєві образи міфу, що страждають неясніс­тю логічних визначень і безкінечним перетворенням один в одного, поступово стають логікою, розуміння людини приводить до вста­новлення меж природного і соціально-людського. У кожному з бага­тьох інших проміжних визначень поняття природи, що є в філософії, знаходимо реальне втілення на шляху розвитку людської думки та практичних форм взаємодії суспільства з природою. В системі філо­софського мислення на різних етапах розвитку людського суспіль­ства природа розумілася по-різному.

В історії людства досить давно виник розподіл усіх явищ на при­родні і соціальні. Вже стародавні міфи розповідають про Небо - бо­жественний порядок і становище речей, про Землю - порядок, що встановлюється в житті, і проблеми людського роду, про Хаос - сили, що чужі і незрозумілі, але величні й могутні, і Космос - видимий людині простор Всесвіту. В такому розподілі світ людський крізь бага­то століть названий суспільством, міцно і надійно зв'язаний зі світом божественної природи. Тут людина є щось властиве природі. А приро да - щось, що живе в самій людині. Почуття єдності з природою визво­ляє людину від багатьох питань, втілюючись у величному кругообігу часу, тому що все однакове, природне. Поступово виникає уявлення про природний і штучний хід речей. Мистецтво, точніше штучність, вважа­ється великим досягненням людини, тоді як штучне - перевтіленням і визначенням природи. На більш пізніших етапах у людині формують­ся уявлення про природу як продуктивну виробничу силу.

На початку XIX ст., коли науково-техніч­ний прогрес став видимим обрієм розвитку Європи, німецький поет і філософ Йоганн Гете говорив про руйнуючу силу природи, називав її демонізмом. Визна­чався демонізм як реакція природи на людську діяльність. У видатних «Бесідах» з Иоганном Еккерманом підкреслював, що не зміг би наз­вати демоном Мефістофеля, оскільки у зміст демонізму той вкладав особливий сенс, що не зводився лише до руйнівної сили. Демонізм -слово давньогрецького походження. Демонами греки називали богів, підкреслюючи нестримну, пристрасну силу, що незрівнянно вища аніж можливості і здібності людини. Стихійне творіння демонічної сили водночас лякало, здивовувало і захоплювало людину, роблячи ЇЇ іг­рашкою в руках богів. Демонічним в уявленні греків став і Фатум, наздоганяюча доля - відплата, її нездоланність уникнути, вважали греки, обумовлена нелюдськими силами Всесвіту. Демонізм уявлявся як велична дедалі породжуюча, продуктивна виробнича сила, але при певних обставинах здібна стати руйнівною для людини. Не випадко­во смертність людини є невід'ємною частиною Року-долі, а прагнен­ня до безсмертя фатальна, тобто пророкована долею помилка. Інши­ми словами, поняття демон, демонізм виникає як уявлення про парадоксальність світу, дитям якого є власне людське життя.

Демонічна парадоксальність нарешті оформлюється у греків у по­няття природа (фюсіс), або природне народження речей, вміщуючи й породження - виникнення самої людини. Вперше грецькі філософи, які називалися, за висловом Арістотеля, фізиками (через прагнення зрозуміти й виразити логічно процес природного походження світу, природного породження речей) вміщували поняття природа (фю­сіс) і до розгляду людини. Питання: «Що таке людина?» стає питан­ням про походження людини, її природу. Природа людини поясню­вала її призначення, вміння та можливості. «Людина народжена для споглядання!» - виголошував філософ Стародавньої Греції Анакса­гор, пояснюючи здібність, вміння людини мислити, бачити, чути, говорити - природа людини, а відтак її власна продуктивна вироб­нича сила. Так, у греків виникає поняття творення (поейсіс), або мистецтво, що виражає продуктивну виробничу, або творчу здат­ність людських істот, що нею наділена людина від природи.