Сторінка
3

Соціальна філософія. Людина і природа

Єдність необхідності та випадковості і в філософії Середньовіччя властиве розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрасний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверд­жує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випад­ковість теж необхідна як умова досконалості, але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе ба­жання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи - причини земних страждань. У такому розу­мінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина - це те, що передує. Уже в Арістотеля причина зв'язана з поняттям вічність, тобто те, що передує часу, життю. В філософії Середньовіччя розу­міння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу-природи передує створенню людини, а Бог, відповідно, оголо­шується першопричиною. Природа виявляється причиною, що пе­редує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замис-лом-першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом - її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джере­ло гріха і його притулок; природа причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку - примхи, сва­вілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї істо­рії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існу­вання, людина буде вимушена визнати випадковість свого виник­нення в світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та «принизити» природу, прагнення, що кожний раз обертається са­моприниженням людини та обмеженням її особистих прав та мож­ливостей. Вже сама постановка питання про природу стосувалась безпосередньо природи, або, як говорив Арістотель, суть людини. Єдність необхідності та випадковості у визначенні природи, отже, обертається людським пошуком обґрунтувань особистого буття. Не дивно, що необхідність та випадковість, а також причина не зни­кають з визначення природи і в епоху сучасності, мислення якої все ще залишається у владі причиною розуміння природи, що прагне виключити з природи випадковість.

Апофеозом такого підходу до природи стає наука, що постулює природу як сферу необхідності - абсолютних причинних зв'язків, що виключають випадкове. Пізнання необхідності гарантує людині свобо­ду переборювання необхідного і, щонайперше, тягаря матеріального буття. Але випадковість не зникає. Вона входить в сфери повсякденно­го буття людини, особистого життя індивідів, в сферу людських почут­тів, тобто в індивідуальне буття людини і її індивідуальну свідомість, немовби нагадуючи захопленим науковими істинами людям старе аріс-тотелевське положення про різноманітність та індивідуальний харак­тер тілесно-матеріальних втілень природи. Іншими словами, людський індивід залишається тією випадковістю природи, що не дозволяє науці звести зміст природи до абсолютної необхідності. Як і раніше, необхід­ною виявляється випадковість, хоча б як факти та приклади.

Другим актом наукового мислення в бороть­бі з випадковістю є поява поняття друга при­ рода. Суспільна природа людини - понят­тя, що завершує наукове визначення природи як сфери необхідності. Усвідомлення людиною своєї суспільної суті, необхідності суспіль­ства як своєї людської природи, наприклад, у формі правової свідо­мості, також виявляється ключем до свободи, і знову ж таки, свобо­ди від своєї нової природи - суспільства. Неспівпадання в суспільстві ідеалів та норм життя, правових та моральних питань, законів, по суті, звільняє людину як суб'єкта правової свідомості, від моральних зобов'язань та високих прагнень до ідеалів. Не можна переступити через свою епоху, говорив Георг Гегель, і в цьому виявляється соці­альна суть. Захист від суспільства свого індивідуального світу вреш­ті-решт перетворює і суспільну природу людини у випадкове визна­чення її буття. Пошуки випадкового у своїй природі залишають людині можливість відчути самоцінність власного життя. Категоріальний зміст поняття природи наближує його до категоріального зміс­ту поняття матерії, яке вже у Арістотеля може бути зрозуміле як принцип нового, майбутнього часу, надії на майбутнє.

2. Природа та суспільство

Суспільство, як філософське і наукове поняття, - явище досить пізнього періоду. Філософсько-теоретичний аналіз суспільства пе­редбачає введення ряду категорій, що відіграють важливу роль у пі­знанні соціальних процесів. На жаль, в дослідженнях суспільства не використовуються точні технічні прибори. При аналізі соціуму їх замінює сила абстракції. Відтворюючи за допомогою абстракції іде-ологізировану модель суспільства, філософи спираються на метод сходження від абстрактного до конкретного, де йде рух від загаль­них понять до більш конкретних.

Характерна особливість науково-теоретичного аналізу полягає в то­му, що основою досліджень є певна ідеалізована модель. В основі формування ідеальної моделі суспільства є деякі вихідні принципи. Реальне суспільство та його модель не є тотожними. Справа у тому, що ідеалізована модель суспільства не повністю співпадає з реаль­ною історією і реальним суспільством. Теоретичний аналіз суспіль­ства передбачає розгляд його як цілісного організму. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої розумове організованої ді­яльності великих спільностей людей, об'єднаних не на основі спіль­ності, а на основі загальних інтересів і угод. Суспільство є структур­ний або генетичний тип (рід, вид, сім'я) спілкування, що одночасно є і історичною цілісністю та також відносно самостійний елемент біль­шої цілісності.