Сторінка
1

Духовне життя

1. Духовне життя: поняття, суть, структура

Поняття духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення, ві­діграють визначну роль у ключових проб­лемах: людина, її місце та призначення у сві­ті, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо. Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та сус­пільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реа­лізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є по­хідними від слова «дух» (лат. «зрігії» та грец. «рпешпа»), що зустрічається уже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихан­ня, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотвореності всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але по­няття духовності, як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті — це не лише люди та створивші її боги, тобто поняття духа дедалі зв'язувалось з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та протис­тавляється тілесне й духовне. Розуміння тілесного як нижчого, не спра­вжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне та духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух наділяєть­ся обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає жи­вотворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розум­ної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквіиський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного та тілесного. Проте ці завоювання філософської думки па шляху осягнення духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов'язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами свідомого, розумного. Духовне життя у мар­ксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробниц­тва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та душевне зводи­лись до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження. Між тим, у вітчизняній філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже щільна. Вже Київська Русь успішно виробила духовіго-моральиий ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя («Повість минулих літ», «Домострой» тощо).

Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філо­софії серця, яку заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, од­на з провідних рис якої - кордоцентризм. Духовну людину, па думку Григорія Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях доб­ра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі - фізично і духовно. Саме духовне народження є істинним, ос­кільки людина осягає «божественне у собі». Зародки духовності люди­ни є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обгрунтування животворчості людсь­кого серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов'язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!». Проблема духовності провідна і в російській релігійній філософії кіпця XIX - початку XX ст. її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвсько-го, Володимира Соловйова, Льва Толстого, Івана Ільїиа, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла Флорепського, Миколи Федорова, Сергія Булга-кова та іп. Тут духовність розумілась подвійно: як одухотворення тварин­ності, як сутпіспа характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до якого повинна прагнути людина у власному розвитку, орієнтація па вищі, Абсолютні цінності, що мають підґрунтя у Бога. У останньому розумінні категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело доброчесІюстейГшодипи, її моральну спроможність та вищу цінність і протиставлялася бездуховності. В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема ду­ховності набуває дедалі актуальності. Це пов'язано з загальним ан­тропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і з праг­ненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила люд­ство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноме­нології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістич­ному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших.

Провідною тут є ідея, що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема, глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікується дедалі більше праць, присвячених різноманітним ЇЇ аспектам. Українські дослід­ники, як і їх попередники, наполягають, що духовність - спосіб розбудови особистості, це, образно пише Борис Кримський, - зу­стріч із самим собою - своєю душею, внутрішнім Я. Це - вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистіс­тю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними закона­ми. Це - ціннісний зміст та спрямованість буття людини.

У філософському досвіді осягнення духу, духовності склалася та продовжує розвива­ тися традиція їх висвітлення у бутті, в ін­дивідуальному духовному досвіді. Чи, як сказав Микола Бердяєв, шляхом пізнання змісту, прилучення до нього. Зміст найбільш ви-пукло зафіксовано у релігії, мистецтві, мові. Смислові обриси ду­ховності виступають як здатність та потреба орієнтуватися на ви­щі, універсальні цінності Істини, Добра, Краси у їх єдності. У такому розумінні духовність виявляється як ідеал, до якого прагне людина та людство у духовному самовдосконаленні. Але чи справді тут висвітлюється справжня сутність духовності? Для релігії відповідь самозрозуміла. Цінності Істини, Добра, Краси - Абсолютні, мають божественне походження та обґрунтування. Але на чому може ґрунтуватися таке переконання поза межами релігії і взагалі, чи можливо воно? З'ясування змісту питання важливо і тому, що ба­гато хто ототожнює духовність і релігійність та вважає, що духов­ність може зростати тільки на релігійному підґрунті, тобто необ­хідно знайти природні, буттєві підстави виникнення вищих, загальнолюдських цінностей. Про це мова піде дещо пізніше. Зараз же підкреслимо, що сам факт втрати універсальною системою цін­ностей життєвої актуальності та загального визнання призвів люд­ство до реальної загрози самознищення. Це, мабуть, найбільш пе­реконливо свідчить про справжність та безумовну значущість цінностей Істини, Добра, Краси, отже, і про справжність того типу духовності, який ґрунтується на них. Система вищих універсаль­них цінностей - всеохоплююча, охоплює життя в усій його повно­ті, насиченості, глибині, відкриває щось нескороминуче, одвічне. Отже, і справжня духовність зв'язана з прагненням охопити життя в усій його повноті, вийти за утилітарне обмежені рамки повсяк­денності, співвіднести з вічністю. Духовність пов'язана з глибинним усвідомленням власного буття, його змісту, вищого блага, тому і виступає основним принципом самопобудування особи та суспіль­ства, необхідною умовою подолання хаосу у внутрішньому та зов­нішньому світі, підставою вільного, творчого, відповідального став­лення до особистого та суспільного життя. Певний зміст мають поняття дух, духовне у мові. Поняття дух, духовне означають загальний внутрішній зміст і спрямованість, ос­новний характер чогось. Стосовно людини виділяються такі значен­ня слова дух - свідомість, мислення, психічні здібності, початок, що визначає поведінку, дії і внутрішня моральна сила. Звідси виявля­ється, що дух, духовність співвідносяться з морально забарвленими інтелектуально-вольовими якостями особи і охоплюють сфери сві­домості, мислення і діяльності в їх єдності. До того, жодна з сфер окремо не виявляє повністю явища духовності. Найчастіше духов­ність відносять до сфери свідомості, але лише звернення до людсь­кої діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки ціннісні характеристи­ки свідомості внутрішньо їй властиві. Про це свідчить добре відомий усім ефект «розтріювання» особи, коли особа міркує одне, каже ін­ше, а робить третє. З іншого боку, звернення до свідомості дозволяє зрозуміти обмеженість саморозкриття людини у окремому акті ді­яльності та осмислити духовність як актуально невичерпану. Крім того, духовність неможлива без розуму та волі, які необхідні для знаходження, особистого обміркування та подолання тих супереч­ностей, з якими зустрічається дух у власному бутті, що укорінені у самій природі духовності. Антиномічність духу, духовності знаходить прояв у тому, що дух, духовність постійно зустрічаються та спрямовані на подолання су­перечностей, що укорінені у людському житті, людській особі, сис­темі універсальних цінностей (наприклад, одночасне застосування усіх християнських заповітів неможливо). Суперечності виникають і при співвіднесенні універсальних цінностей з реаліями повсякден­ного життя, при відтворенні цінностей та реалій в індивідуальній самосвідомості при доведенні знань про них до соціальної діяльнос­ті, тому духовне життя завжди супроводжується борінням духу, ду­ховними терзаннями, муками, сумнівами. Тут виявляється ще один необхідний компонент духовного життя - совість. На думку Віктора Франкла, совість є доморальним осягненням цінностей. Тільки со­вість може узгодити вічний, всезагальний моральний закон з кон­кретною ситуацією конкретної людини. У духовному житті завжди задіяні не тільки свідомість, але й самосвідомість, елементл-бєзсві-домого, емоційні, моральні, естетичні, інтелектуальні, вольові якості особи, її потреби, знання, вміння, навички. Духовність, як зазначав Михайло Бахтін, реалізується через вчинок особистості, у якому і син­тезуються усі зазначені її властивості, а сама особа постає як справ­жній суб'єкт власної життєтворчості. Ареною ж вчинку є повсякден­не життя, тому духовність не є чимось потойбічним, а вплетена у реальне буття людини. Духовність не обмежується лише ставленням до універсальних цінностей (абсолюту), включає і ціннісне ставлення до світу, а та­кож до себе, які передбачають розвиток людської душі. Отже, духов­не та душевне життя людини генетично взаємопов'язані. У культурі за поняттям «душевний» закріпився такий зміст, сповнений щирої приязні. Душевність розкривається як любов до ближнього, що роз­починається з любові до себе (полюби ближнього як самого себе), як терпимість та щиросердність, здатність до співчуття та милосер­дя (якщо до іншого ставимось як до себе, а себе сприймаємо як цінність, то не будемо безжалісними, байдужими, неповажливими, брехливими). Душевність співвідноситься зі світом соціально-мо­ральних почуттів людини, за змістом не тотожна духовності, але й не відривна від неї. Ґрунтом зростання бездуховності є бездушність, суспільне нерозвинута чуттєвість - її зведення до елементарних по­тягів чи відмова від неї у формі аскетизму, ханжества. Так само і бездушність зростає на ґрунті бездуховності. Філософ Іван Ільїн підкреслював, що там, де духовних необхідностей немає, а душевні можливості незчисленні, відбувається розпад особи, перетворення її на жертву дурних пристрастей та обставин. «Людина, яка духовно дефективна з дитинства, може виробити для себе навіть особливий душевний лад, який при поверховому спостереженні можна прийня­ти за характер та особливі погляди, які помилково приймаються за переконання. Насправді, людина безпринципна та безхарактерна за­лишається завжди рабою власних дурних пристрастей, полоненою вироблених душевних механізмів, що тримають її і є всесильними у її житті, які не мають духовних вимірів і утворюють криву її огидної поведінки. Людина не виявляє опору їм, а примушує наївних людей сприймати її злу одержимість за волю, ЇЇ інстинктивну хитрість за розум, поривання її дурних пристрастей за почуття». Отже, духов­ність і душевність невідривно взаємопов'язані. Духовність відкри­ває людині цінності творчості, обрії досконалості та вічності, а ду­шевність - цінності переживання, обрії світу та почуття. Духовність надає душевному обліку справжнього людського характеру, а ду­шевність як емоційно-моральне ставлення до іншого як до самого себе, відкриває людині цінність іншого, що не зводиться до безпосе­редньої утилітарної значущості. Вузловим пунктом взаємозв'язку ставлення до світу та ставлення до абсолюту є ставлення до себе. Це той магічний кристал, у якому відбиваються спрямованість до світу цінностей та до світу повсяк­денності і з якого ці відношення розпочинаються, за якими любов до іншого розпочинається з любові до себе.