Сторінка
2

Стратегічні напрями вдосконалення системи регулювання міжнародних фінансів

За прогнозами, докризового рівня економіки країни Південно-Східної Азії можуть досягти, у кращому разі, близько 2001 року.

Спочатку вважалося, що валютно-фінансова криза матиме ви­ключно регіональний азіатський характер. Однак невдовзі, у серпні

1998 p., вона досягла Росії, згодом України та інших держав СНД. За даними Голови правління Національного банку України Віктора Ющенка, російські банки втратили внаслідок кризи 10 млрд нових рублів, українські — 650 млн дол. США.

Наприкінці 1998 p. криза відбилась у тій країні Латиноамери­канського континенту, про яку ще на початку 70-х років тодішній президент США Річард Ніксон сказав: "Куди піде Бразилія, туди прямуватиме й уся Латинська Америка".

Першою реакцією валютного ринку Бразилії було здешевлення реала на 27 %. Однак, щоб запобігти подальшим, більш руйнівним наслідкам валютно-фінансової кризи, глава держави Фернанду Енріке Кардозу, колишній міністр фінансів Бразилії, запропонував Центрально­му банку істотно збільшити процентні ставки. Проте, як підтверджує світова практика, такої тактики можна дотримуватися недовго, після чого, як правило, має настати серйозний спад в економіці.

Крім того, уряд Бразилії планував тримати ціни під контролем, а також знизити тарифи на імпорт деяких товарів, щоб не допустити їх подорожчання. Сенат, у свою чергу, схвалив конституційну по­правку, згідно з якою на три роки продовжувався й одночасно збільшу­вався податок на фінансові операції, зарплати і пенсії. Завдяки цьо­му до кінця 1999 p. було заплановано досягти перевищення при­бутків держбюджету над видатками у сумі 23,5 млрд дол. США.

Однак, на думку бразильських підприємців, дрібні фірми (і не лише дрібні) були просто не готові до такого підвищення податків, і в майбутньому вони мали б або істотно скоротити свій штат та обсяг фінансових операцій, або оголосити про банкрутство.

Після оголошення планової девальвації бразильського реала на 9 %, масовий відплив капіталу, що розпочався восени 1998 p., пере­творився на неконтрольований. У деякі дні втеча інвесторів сягала 1 млрд дол. США щоденно.

За результатами 1998 p. бюджетний дефіцит у Бразилії досяг 8 %, а державний борг — 45 % ВВП.

І хоча сьогодні руйнівні наслідки світової валютно-фінансової кризи ще не до кінця усвідомлені, а глобалізований характер світо­вої фінансової системи як унікальне явище ще недостатньо вивче­ний, все ж можна зробити бодай один незаперечний висновок. Як показує світовий досвід, країни, котрі залучають значні обсяги при­ватного капіталу, більш вразливі у разі несподіваної зміни рівня довіри інвесторів, які можуть суттєво дестабілізувати їхню економі­ку і негативно позначитись на економіці інших країн. Саме країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки пережили серйозні фінансові кризи, коли інвестори втратили довіру до їхньої економі­ки, а великий приплив капіталу змінився масовим відпливом.

Азія до певного часу була наочним прикладом переваг глобалі­зації. Тільки в 1996 p., наприклад, приплив приватного капіталу в країни, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою досяг рекордно високого рівня — 235 млрд дол. США, причому майже половина цієї суми припадала на Азію.

Однак наступні події засвідчили, що частина цих коштів була інвестована непродумане.

2. Основні напрями вдосконалення діяльності міжнародних фінансових інституцій

Однією з головних функцій міжнародних валютно-фінансових структур є недопущення кризових потрясінь у міжнародних валют­них відносинах.

Як не дивно, але реальні кроки міжнародних валютно-фінансо­вих структур напрочуд стереотипні. Як і у випадку з Мексикою, під час валютно-фінансового обвалу в Південно-Східній Азії Міжнарод­ний валютний фонд виділив 97 млрд дол. США найбільш постраждалим від кризи країнам (Таїланду — 17 млрд; Індонезії — 23 млрд;

Південній Кореї — 57 млрд дол.). Коли криза сягнула Бразилії, МВФ відразу затвердив програму її кредитування на загальну суму 18,1 млрд дол. США.

Як і раніше, і МВФ, і Світовий банк продовжують висувати сте­реотипні стандартні вимоги до всіх без винятку країн світу, які ко­ристуються їхніми кредитами, і відповідне стереотипне пояснення неефективності використання країнами цих кредитів.

Відомо, що МВФ і СБ були створені для розв'язання завдань світу, де панували фіксований режим валютного курсу і контроль за ру­хом капіталів. Сьогодні постав зовсім інший світ глобальних фінансів, коли існують всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків, вільний рух капіталів в умовах плаваючих валютних курсів. За цих умов координуюча функція МВФ для розвинених ринкових економік виявляється взагалі непотрібною. Разом з тим концентрація зусиль МВФ на країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою (так званих транзитних країнах) також виявляється малоефективною.

Стандартні вимоги до країн, що розвиваються, були розроблені у відповідь на структурну кризу в Латинській Америці у 80-х роках XX ст., узгоджені між МВФ, СБ і Казначейством США. Вони відомі як "Вашингтонська угода" і з часом стали своєрідною економічною доктриною. Ця доктрина ґрунтується на таких вимогах:

• підвищення відсоткових ставок;

• здійснення жорсткої монетарної і фіскальної політики;

• лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки;

• приватизація та макроекономічна стабілізація шляхом ско­рочення інфляції і бюджетного дефіциту.

Підганяючи всіх під одну мірку у внутрішньоекономічних пи­таннях, міжнародні організації фактично проігнорували безконтроль­ний рух капіталу в світових масштабах, надавши змогу самому рин­кові його регулювати. Після такого регулювання внаслідок паніки з Південно-Східної Азії пішло більш як 100 млрд дол. США.