Сторінка
2

Індивідуальний підхід до навчання як засіб підвищення якості знань учнів

На предметно-змістовому рівні якостей у відповідності з ступенями відтворення знання можуть характеризуватись повнотою, узагальненістю і системністю. Повнотою знань описується результат відтворення відомих учню ознак об’єкта, з числа яких він у подальшому буде обирати необхідні і достатні для пояснення його сутності. У процесі навчання ці ознаки задаються у зв’язках і відносинах між собою, але для їх розуміння важливо вміти правильно і свідомо ці ознаки виділяти і відтворювати.

Узагальненість знань описує результат відтворення і пояснення сутності об’єктів. В.В.Давидов пише, що сутність – це внутрішній зв'язок, який як єдине джерело, як генетична основа визначає всі інші особливості цілого, а об’єктивні зв’язки при своєму розчленуванні і прояві забезпечують єдність всіх сторін цілого, надають предмету конкретності.

Системність знань характеризує результат відтворення учнями сутності зв’язків і відношень двох чи декількох пізнавальних об’єктів і на цій основі – цілісності їх організації і функціонування. Узагальненість являє собою момент системності знань по відношенню до одного пізнавального об’єкта. Але, логіка і послідовність матеріалу який вивчається, вимагає виділення системності як окремої якості.

При перевірці системності знань необхідно враховувати спосіб і характер систематизації пізнавальних об’єктів у навчальному матеріалі і ступінь освоєння їх учнями. Якості змістово-діяльнісної групи характеризують результати подальшої переробки і перетворення знань учнями. Першою в цьому ряду якостей стоїть міцність як описання результату запам’ятовування, утримання у пам’яті, збереження повного, узагальненого чи систематизованого знання. У дидактичних і методичних роботах показана залежність якості зберігання знань від того, наскільки вони систематизовані і узагальнені. Тому міцність знань розглядається вслід за узагальненістю і систематизованістю.

На змістовно-особистісному рівні якостей виділяються такі властивості розумової діяльності учня, які формуються у ньому під впливом навчання. До них відносяться стійкість, гнучкість, глибину розумової діяльності як початкові показники як самостійності мислення учнів. Під стійкістю розуміють затримку мислення на виділених ознаках ситуацій які аналізуються, утримання їх в розумі і актуалізацію у відповідних умовах. Стійкість мислення дослідники пов’язують з високою розумовою працездатністю, тривалою розумовою діяльністю, інтелектуальним напруженням. Гнучкості мислення відповідають можливості перебудови звичних дій, прояви оригінальності до аналізу пізнавальної ситуації, можливість їх переосмислення, вдосконалення вже знайдених способів рішення.

Глибина мислення відображає можливість цілісного уявлення про пізнавальних об’єкт, самостійного розгляду його в єдності внутрішніх зв’язків, у діалектичних зв’язках з іншими пізнавальними об’єктами. Глибина мислення характеризує моменти перетворення знань у внутрішні, спонукальні мотиви, переконання особи учня. Надзвичайно важливі якості знань, на які вказують дидактик і психологи, - правильність і усвідомлення не розглядаються як окремі якості, характеризуючи проміжні результати засвоєння.

Можна стверджувати, що правильність знань – це глобальна якість, яка вбирає у себе всі окремі якості результатів навчання. Тому якості результатів засвоєння можуть бути представлені, як критерії оцінки знань, умінь і навичок учнів. При цьому під оцінкою результатів засвоєння розуміється судження про наявність чи про інтенсивність, ступінь прояву якості знань, заснованих на співставленні передбачуваних і досягнутих результатів навчання. А критерій, згідно сталому в логіці тлумачення цього поняття, - ознака, на основі якої проводиться оцінка, визначення чи класифікація чого-небудь. Отже, якість знань у цілому і являється такою ознакою, засобом для судження, мірилом оцінки результатів засвоєння.

Сутність індивідуального підходу на уроках історії України

Проблемі індивідуального підходу у вихованні і навчанні дітей надавали увагу багато представників прогресивної педагогіки, як вітчизняної, так і зарубіжної. Вже в системі Я.А.Коменського – великого чеського педагога – були чітко визначені положення про те, що у процесі навчання і виховання дітей необхідно враховувати їх вікові й індивідуальні особливості, а також виявляти ці особливості шляхом систематичних спостережень.

Над дослідженням основних теоретичних положень індивідуального підходу працювали такі педагоги як К.Д.Ушинський, О.Н.Водовозова, Н.К.Крупська, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський. Ними були обґрунтовані положення про те, що методи і прийоми індивідуального підходу в процесі виховання і навчання залежать від загальної мети і задач виховання, обліку вікових і індивідуальних особливостей і характеру діяльності дитини. Індивідуальний підхід до дітей здійснювався ними у плані проектування кращих якостей особистості, а не тільки як процес перевиховання і виправлення недоліків.

Індивідуальний підхід є важливим моментом у процесі навчання учнів. Існують такі способи індивідуалізації учнів: під час пояснення нового матеріалу вчитель зважає на учнів, для яких він може бути незрозумілим; під час самостійної роботи частіше підходить до відстаючих учнів, допомогає і підбадьорює їх; індивідуалізує домашнє завдання; частіше здійснює вибіркову перевірку зошитів учнів, яким важче дається навчання.

Така форма роботи на уроці дає змогу враховувати темпи роботи кожного учня, створює можливості для диференціації завдань, контролю і оцінювання результатів, забезпечуючи відносну самостійність. Але потребує значних затрат часу і зусиль вчителя.

Потреба індивідуального підходу зумовлена тим, що будь-який вплив на дитину переломлюється через її індивідуальні особливості, через «внутрішні умови». Отож, аби індивідуальна робота з учнями була успішною, необхідно вивчати індивідуальні особливості учнів. Але щоб впливати на особистість, треба її знати. Передусім необхідно встановити довірливі, доброзичливі стосунки між педагогом і вихованцями, зробити це часом не легко, оскільки деякі учні можуть ставитись до учнів з певною обережністю. Велике значення має авторитет вчителя, вміння швидко зорієнтуватися в ситуації і передбачити наслідки своїх дій.

Необхідною умовою здійснення індивідуального підходу є органічне поєднання диференційованого підходу до кожної дитини з вихованням і формування колективу. Індивідуальний підхід вимагає від педагога, уміння розібратися в складних проявах. У всіх випадках необхідно знайти причину формування тих або інших індивідуальних особливостей дитини.

Однією з умов правильного здійснення індивідуального підходу до дитини є єдність вимог як вчителя так і батьків. Здійснюючи індивідуальний підхід до дітей, педагог повинен пам’ятати, що він повинен не тільки розвивати ті позитивні якості, які вже є у дитини, але і формувати якості особистості.

Як вже було сказано, вчителю необхідно знати індивідуальні особливості дітей класу, і основні принципи вивчення особливостей для того, щоб організувати роботу з цими дітьми, будувати індивідуальний підхід до них. Індивідуалізація навчання передбачає організацію навчальної діяльності відповідно до його особливостей і можливостей. При цьому важливо, аби в учнів сформувався індивідуальний стиль роботи, індивідуально-своєрідні способи дій. Ці прийоми повинні бути більш-менш рівноцінними за кінцевими результатами, а також засвоєними знаннями, вміннями і навичками. Навчання повинно створювати максимальні умови для розквіту індивідуальності учня. Індивідуалізація навчання передбачає, що для кожного учня є своя міра труднощів, тобто нижня межа, яку учень у міру зростаючих можливостей повинен прагнути перевершити.