Сторінка
9

Вивчення ліричного твору на уроках літератури

Вивчення ліричних творів П. Г. Тичини

Вивчення ліричних творів у випускному класі середньої школи має свої особливості. На відміну від 5-9 класів, де на уроці текстуально вивчалися, як правило, не більше 1 — 2 творів, в 11 класі уроки надзвичайно насичені. Сприймання учнями поезії стає осмисленішим. Цьому сприяє не лише їх життєвий досвід, а й глибше вивчення суміжних предметів — зарубіжної літератури, історії, суспільствознавства. Учитель має можливість ширше практикувати лекційний метод, не відмовляючись і від бесід, спостереження та ін.

З сучасною поезією наша молодь знайомиться не лише на уроках, а й через пресу, радіо, телебачення. Певну роль відіграють і культурно-масові заходи: концерти, вечори поезії, огляди художньої самодіяльності, шкільні тематичні вечори, зустрічі з письменниками тощо. У певному розумінні можна твердити, що наш школяр живе в атмосфері сучасної поезії. Впливаючи на почуття, ми покликані зміцнювати ідейно-політичні переконання старшокласників.

Виступивши в українській поезії в гнітючі роки реакції після поразки революції 1905—1907 років, у період буяння блідих, отруйних квітів занепадницької поезії, Павло Тичина сказав своє нове слово в літературі. Першою книгою поета стала збірка «Сонячні кларнети» (1918), більшу частину якої становили поезії, написані в дореволюційний час. Кларнет — духовий інструмент. Назва його походить від латинського слова clarus, що означає ясний. Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий. Сонячні кларнети — музика сонця, а сонце — джерело всього живого, символ життя, радості, розквіту, щастя.

Поет прославляв всеперемагаюче життя, красу природи. І це було виявом гуманізму й демократизму юного Тичини, що відрікся від «божків», соборів, релігії заради величної прекрасної природи, в ім'я повноцінного життя серед людей і для людей. Ця радість життя звучить у кожній поезії «Сонячних кларнетів».

«Гаї шумлять». Основні образи поезії прості, зрозумілі: гай, хмарки, ниви, надвечірнє небо, позолочене сонцем, і золота річка, в якій відбилося небо . Здавалося б, оспіваний багатьма поетами український пейзаж. Чому лі вірш справляє враження чогось небуденного, освіжаючого душу? Насамперед новаторський ритм поезії. Такого в українській літературі до Тичини не було. Вірш розкований, строфа вільна, асиметрична; римування здебільшого внутрішнє. Кожне слово в ньому звучить вагомо, на правах рядка.

«Гаї шумлять» можна віднести до пейзажної лірики, тобто до творів, у яких настрої, почуття людини передаються через картини природи. Ми знаємо вже немало зразків пейзажної лірики. Згадаймо хоча б «Журбу» Л. І. Глібова, «Веснянки» П. А. Грабовського. Чим відрізняється від них вірш молодого Тичини? До нього в українській поезії природа була або фоном для змалювання життя людей, або протиставлялася йому; природа і людина або мирно співіснували, або, частіше, різко контрастували. У Тичини ж ліричний герой наче зливається з природою. Гаї шумлять — щоб він слухав, хмарки біжать — щоб він милувався ними, дзвін купає його, мов ластівку, трави голублять.

Нас вражає надзвичайна свіжість бачення світу. Поет бачить те, що й інші, але сприймає по-новому, усвідомлюючи навколишню красу. Вся природа прекрасна, треба лише зрозуміти це. Прекрасне й життя. Ліричного героя охоплює радісний настрій. Перед ним усе життя, в якому його — він вірить у це! — чекає щастя.

Перед нами наче малюнок, зроблений ніжними, напівпрозорими акварельними фарбами. Немає різких, грубих мазків, все ніби не до кінця визначене, нечітко окреслене: героєві весело, але причина точно не вказана:

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Дзвін збуджує якісь думки, «пряде» їх, але не сказано, які саме. Ліричний герой чекає, але кого — невідомо: Когось все жду —Співаючи.

Оця недомовленість чарує читача, примушує його ставати «співавтором» поезії; наша уява доповнює, домислює те, на що лише натякає автор.

Тичина поділяв свої захоплення між поезією, музикою і малярством. У його поезії нерідко зливаються різні види мистецтва. Друга строфа вірша «Гаї шумлять» майстерно передає музику дзвону за допомогою алітерації та наголошених відкритих складів, вживання голосного у:

Гей, дзвін гуде — Із далеку.

Думки пряде —Над нивами.

Це яскравий зразок звукової інструментовки вірша.

На завершення учні слухають запис чудового романсу Г. Верьовки на текст поезії П. Тичини «Гаї шумлять». При цьому пропонуємо простежити, як звуково-зоровий образ останньої строфи передано в музиці протягом усього її звучання [6, 85].

«Ой не крийся, природо .». Іншим настроєм пройнятий вірш «Ой не крийся, природо .». Автор говорить у ньому про осінь, осінні настрої. Образ осені персоніфікований, вона — ніби жива істота, що може відчувати, як людина.

Настрої вірша концентруються в кількох образах. Колись були «буря з громом», «ніч на Купала» — так символічно сказано про повноцінне, повне сил і буяння життя навесні, влітку. А тепер — «сичі розридалися в лузі», скрізь «безгоміння і сум. Безгоміння і сон» (зразок звукової інструментовки). Все оповито сумом, печаллю. Та поет не впадає у розпач: серце хоч «у тузі», але здатне сміятися. Так переплітаються почуття, настрої осені. А може, не осені, а людини, яка переживає тяжкі часи духовної кризи, і їй здається, що все краще минуло? Але впала зірка, немов майнула згадка про колишню радість, щастя — і «засміялося серце у тузі!».

Поезія П. Тичини «Ой не крийся, природо .» звучить оптимістично, в ній утверджується радість життя.

«Коли в твої очі дивлюся .». Дві строфи цього вірша — два контрастні образи. У першій — чарівна картина:

прозоре небо, море брильянтових зір,

Що десь там горять-усміхаються,

Чудові, ясні!

У другій — сумне осіннє поле:

Туман поглядає.

Суха бадилина хитається .

Спить груддя важке.

Ліричного героя обіймає туга, оскільки в очах коханої замість любові він бачить холод, байдужість до себе. В її серці так холодно, як в осінньому полі.

Згадується поезія І. Я. Франка «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Мотив подібний, та система образів зовсім інша. Франко вірний духові народної пісні, Тичина ж створює свою образність.

«Розкажи, розкажи мені, поле .». Не слід думати, що в поезії П. Тичини дожовтневих часів не звучали соціальні мотиви. Вірш «Розкажи, розкажи мені, поле .» є свідченням роздумів поета над гіркою долею хлібороба. Перед нами — поле: на ньому «рідко ростуть колосочки», воно родить «кукіль та волошки»; над убогими нивами пролітають безплідні хмари. Даремно гине важка праця плугатаря. Гіркою іронією звучать слова:

— Ех, хіба це уперше!

Така моя доля.

Хоч кукіль та волошки я буду родити —

Все ж плугатарю є щось із поля.

Пропонуємо учням з'ясувати, як побудована поезія. Це своєрідний діалог ліричного героя з полем, з хмарами. Такий прийом — звертання до сил і явищ природи — має давню традицію. Згадаймо хоча б «Слово о полку Ігоревім» («Плач Ярославни). Поле — образ персоніфікований. Ліричний герой звертається до нього, як до близької істоти, якій співчуває, з якою готовий поділити долю: