Сторінка
5
Арістотель розвинув вчення про людську душу, згідно з яким душа, що тісно i нероздільно зв’язана з тілом, має три сторони: рослинну (її функція – розмноження i харчування), тваринну (або вольову, яка виявляється у відчуттях i бажаннях) та розумову (виявляється у мисленні i пізнанні). Остання – безплотна, вічна i безсмертна. Але це безсмертя не індивідуальне, як у Платона, а це злиття після смерті із вселенським розумом.
На основі вчення про душу Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання. Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове. Всі сторони важливі, але мета виховання повинна полягати у розвитку передусім вищих сторін душі: розумової i вольової, i перш за все – вольової.
Арістотель вважав, що у людини від природи є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до наступу статевої зрілості – 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння.
На відміну вiд Платона, Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності у вихованні i навчанні. «Коли вчаться, то не грають», оскільки «молодь потрібно виховувати не для забави». Все життя людини повинно носити діяльний характер. Але мислитель має на увазі не фізичну працю, а діяльність душі по удосконаленню певних доброчинностей.
Арістотель відділяє фізичну працю від занять вiльнонароджених людей, оскільки це їх принижує і забирає час для розвитку інтелектуальних сил. Він виключає будь-яку професіоналізацію всіх навчальних дисциплін, оскільки це робить з людини ремісника.
Згідно з філософсько-педагогічною системою Платона і Арістотеля, досконалий вчитель-наставник має бути орієнтований на виховання гармонійної особистості. І якщо ці мислителі розходились у поглядах на світобудову, то були єдиними у твердженнях, що естетичне і моральне виховання є свідченням гармонії, реальні вияви якої спостерігаються у спорті, астрономії, математиці та граматиці.
1. Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість – ідея «калакагатії». Вона мала також такі традиційні цінності виховання, як єдність, рівність перед законом, ідеал героїчного і безкорисного служіння рідному місту.
Можна стверджувати, що ця виховна система, була більш гнучкою, демократичною, ніж спартанська, та вона відкривала великі можливості для всебічного розвитку особистості.
2. Спартанська система виховання характеризується повним контролем з боку держави,її впливом на всі сторони житгя громадян. По суті, це була перша тоталітарна педагогічна система, яка, на жаль, не змогла дати людству ні вчених, ні поетів, ні культурних діячів, лише видатних воїнів і політиків. Системі притаманні наступні ознаки: жорстокість, однобокість, консервативність,відсутність творчого індивідуалізму.
3. Отже не дивлячись на протилежність змісту виховання та освіти у спартанській та афінській системах, є й спільні рисами: домашнє виховання до семи років; cхвальне ставлення до фізичних покарань, і зневажливе до фізичної праці, до людей праці (неповноправного населення та рабів); зверхнє ставлення до розумового розвитку дівчат, але позитивне до навчання жінок танцям та хоровим співам; надання певної ролі у вихованні музиці; цінування ораторських здібностей, а саме лаконізму. Обидві системи призначалися тільки для заможного повноправного населення.
4. Давньогрецькі освітньо-виховні системи мали велике значення для розвитку педагогічної науки та культури:
– Демокріт став одним з засновників принципу природовiдповiдностi у вихованні, він одним із перших вказав на важливу роль праці у вихованні i навчанні;
– Сократ запропонував свою схему учительської діяльності – сократичний метод (евристичну бесіду);
– Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління і прийшов до думки про необхідність запровадження державою дитячих дошкільних закладів; він вказав на важливу роль гри у розвитку дитини;
– Арістотель вперше в історії робить спробу обґрунтувати мету виховання; виділяє три сторони виховання: фізичне, моральне (перш за все вольове) та розумове; висуває ідею про те, що є лише зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Виходячи з ідеї розвитку він вперше в історії педагогіки робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання.
st.ru