Сторінка
3
Сам Дж. Локк у своїй основній праці «Досліди людського розуму» прагнув довести, що у свідомості людини немає вроджених ідей та упереджень, що душа людини – це «чиста дошка» (tabula rasa). Вчення про відсутність у людини вроджених ідей озброювало буржуазію на боротьбу проти звичних тверджень уявлення феодального світобачення про вродженість «рицарських якостей», спеціальних здібностей до керування державою, притаманних тільки дворянам. Із цих положень закономірно виводилась і висока оцінка виховання. Немає перешкод для того, щоб виховати людину такою, якою вона потрібна суспільству. Не дивлячись на те, що у людини від природи є деяка відмінність у здібностях, але вирішальну роль все ж таки відіграє правильно організоване виховання. «…Дев’ять десятих тих людей, яких ми зустрічаємо, є таким, якими вони є – добрими чи злими, корисними чи некорисними, завдяки своєму вихованню. Саме воно створює величезну різницю між людьми», стверджує Дж. Локк, підкреслюючи виняткову роль виховання. Дж. Локк негативно ставиться до школи, де навчається «яскравий натовп дурно вихованих хлопчиків різного становища». Правильне виховання надається тільки вдома, оскільки «навіть недоліки домашнього виховання набагато корисніші знань та навичок, надбаних у школі». Важливими виховними засобами Дж. Локк вважає середовище та обстановку. «… Ви повинні прийняти цю гірку істину, – говорить Дж. Локк, – що, які б повчання ви їм не давали і які б уроки благовихованності ви їм не вкладали у голову щодня, найбільш сильний вплив на їх поведінку буде чинити суспільство, в якому вони обертаються, та поведінка людей, що за ними наглядають».
В педагогічних поглядах Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) середовище розглядалося як умова оптимального саморозвитку особистості. В людині, на думку Ж.Ж. Руссо, з самого початку закладенні сприятливі тенденції саморозвитку. Дані тенденції подавляються існуючими системами виховання, які базуються на непритаманному соціальному середовищі для людини, ігноруючи природу. Для ефективного виховання Ж.-Ж. Руссо пропонує створити особливе середовище, яке б забезпечило рівновагу між його реальними можливостями та природними потребами.
Послідовником ідей Ж.-Ж. Руссо був Й. Песталоцці, який вважав, що кожна людина від народження має природні задатки тих чи інших здібностей, які перебувають у прихованому стані. Виховання полягає у поступовому розвитку їх відповідно до природних закономірностей дитячого організму і доведення до досконалості. Виховуючи дітей, треба пам’ятати, що головне завдання вихователя полягає не тільки в тому, щоб розвинути дитину як окрему індивідуальність, а в тому, щоб виховати її в дусі братерських взаємин з людьми.
Виховання на думку Й. Песталоцці, має бути природовідповідним, тобто, здійснюватись згідно з природою. Природа – це та скеля, на якій виховання формує людський розвиток. І чим міцніший зв’язок між скелею і будовою (природою і вихованням), тим успішніше розв’язуватиметься велика справа виховання.
Ідея врахування середовища в цілеспрямованому вихованні підростаючого покоління виявлялась в працях як вітчизняних, так і західних вчених-соціологів та педагогів вже у XIX столітті. Вивчення проблеми формування особистості людини через використання можливостей соціокультурного середовища тісним чином пов’язано з ім’ям К. Вентцеля. У 1896 році у своїй статті з педагогіки «Середовище як фактор морального виховання» К. Вентцель стверджував, що нічого не повинно викладатись дітям в готовому вигляді і тим більше навіюватись їм. Завдання вихователя – зводити до мінімуму несприятливий вплив середовища, створювати умови і надавати матеріал для інтелектуальної та свідомо-моральної діяльності, ставити дітей перед необхідністю діяти для оточуючих.
В історії вітчизняної педагогіки ідеї створення спеціального середовища для виховання молоді виникають під впливом французького просвітництва у XVIII столітті. І. Бецькой, опрацювавши ідеї французького просвітництва, намагався відтворити їх на національному підґрунті. Він мріяв, відкривши різні виховні установи, створити в них «особливу породу людей», вільну від вад сучасного йому суспільства, і таким чином поліпшити звичаї людей. Створені закриті виховні установи були направлені головним чином на обмеження несприятливих середовищних впливів і посилення спеціально створених середовищних факторів: педагогічної діяльності, організації часу вихованців, організації та оформлення простору, оточення однолітків.
У документі «Генеральна установа про виховання обох статей юнацтва» (1764) та праці «Коротке наставляння, обране з кращих авторів, з деякими фізичними примітками про виховання дітей від народження до юнацтва» (1766) І. Бецькой виклав свої погляди про всебічне виховання «ідеальних» дворян. Саме у вихованні він бачив «корінь всьому злу і добру»; воно має бути узгодженим з природою дітей, розвивати у них такі якості особистості, як чемність, благопристойність, працьовитість, вміння керувати собою і знання «домобудівництва». Освіта без виховання, на його думку, лише шкодить натурі дитини, псує її, відвертає від чеснот.
Оптимальною формою організації виховання і відповідного навчання, на його думку, має бути закритий виховний заклад, куди повинні були прийматися діти з 5-6 років і знаходитися в ньому до 18-20 років. Протягом всього перебування у виховному закладі діти повинні бути ізольовані від впливу навколишнього середовища, навіть від родичів. Таким чином передбачалося виховати «нових батьків і матерів», а ті, в свою чергу, повинні були виховувати своїх дітей не на основі старих традицій, а виходячи з педагогічної доцільності.
Пізніше проблеми формуючого впливу середовища на розвиток особистості дитини епізодично виникали в дослідженнях філософів і вчених педагогів головним чином як розуміння ролі і значення середовища у вихованні людини (П. Каптерєв, А. Лазурський, М. Пирогов, К. Ушинський, Л. Толстой, П. Лесгафт та ін.) Наприклад, П. Каптерєв пропонував створювати певне середовище для розвитку дитини відповідно до його схильностей, даних від природи. Він писав: «Потрібно створити відповідне педагогічним цілям середовище для розвитку дитяти, матеріальне і моральне. Середовище буде давати дитяти матеріальну і духовну їжу, тому вона повинна бути здорова, чиста, багата змістом, щоб фізичне і духовне харчування було рясним і різноманітним».
Найбільший резонанс в Росії ідея виховання середовищем отримала в 20-ті роки двадцятого сторіччя. Дослідники цього періоду виділяли навколишнє середовище в істотний чинник соціального виховання і вважали, що вплив навколишнього середовища прямо пропорційний розвитку дітей (А. Богданов,Л. Виготський, А. Гаст, А. Макаренко, А. Флерина, С. Шацький, Ф. Шмідт та ін.).
Ідеологія соціального виховання в Радянській Росії розроблялася керівниками Наркомату освіти, що додавали першорядне значення організації середовища. «Треба вивчити середовище у всіх його особливостях, – писав О. Луначарський, – як об’єкт нашого впливу і . як діючу поруч силу. Школа повинна знайти в навколишньому середовищі і об’єднати навколо себе всі позитивні сили, організувати їх і направити на виховання дітей, на боротьбу з тим, що цьому вихованню заважає». Вже в першій Декларації про єдину трудову школу (1918) було зазначено, що розвиток дитини стане протікати успішно, якщо буде створено відповідне матеріальне і громадянське середовище в навчальному закладі.