Сторінка
1
Освіта як організована система пізнання, розвитку мислення і творчості є одним з найважливіших засобів формування всебічно розвиненої особистості. У світі склалися дві системи освіти – підтримувальна та інноваційна. Вони істотно відрізняються розуміння мети освіти. Підтримувальна система освіти має за мету озброєння учнів знаннями з певних наук, необхідних для повсякденного життя; інноваційна – ставить за мету розвиток творчості особистості учнів, вироблення у них самостійного підходу до будь-якої проблеми, формування уміння глибоко розуміти ці проблеми, аналізувати. Як наслідок, постає проблема корінних змін пріоритетів вітчизняної освіти, орієнтованої раніше на подання учням максимального обсягу теоретичного матеріалу. Необхідність переходу до інноваційної системи освіти зумовлюється тим, що знання, сучасні сьогодні, є застарілими вже через кілька років. Перед нами постає проблема формування в учнів такого механізму мислення, який би дав можливість швидко адаптуватися до вимог, що постійно змінюється, самостійно знаходити та аналізувати нові джерела інформації, творчо застосувати їх у професійній діяльності. Отже, реформування школи передбачення формування учня як творчої особистості, тому роль самостійної роботи як важливої компонента навчання різко зростає. Саме процес включення учнів у самостійну переробку навчального програмового матеріалу, формування у них власних оцінних суджень необхідні для глибокого засвоєння наукових знань і їх наступного творчого використання.
Самостійна робота як метод навчання передбачає формування важливих загально навчальних умінь (аналізувати, планувати, порівнювати, контролювати тощо), певних рефлексивних якостей, що у кінцевому рахунку забезпечує розвиток самостійності як якості особистості, формує суб’єктанавчальної діяльності.
Проблема розвитку активності й самостійності учнів не є новим завданням для дидактики. Погляб на роль самостійної роботи змінюється з часом. Її значущість у навчанні знайшла своє відображення як у класичній педагогічній спадщині (А. Дістервег , Я. А. Коменський , Й. Г. Песталоцці, Ж. Ж. Руссо, В. О. Сухомлинський, К. Д. Ушинський), так і у вітчизняній науковій думці(В. К. Буряк , П. І. Підкасистий та ін.). сьогодні вже розроблені діяльнісна концепція самостійної роботи на основі інтенсифікації навчання ( А. а Аюрзанайн , П. І. Підкасистий та ін.).
Актуальність дослідження полягає в тому, що самостійна робота це фундамент формування людини як самостійної особистості.
Мета дослідження: обґрунтувати та охарактеризувати методичні підходи до самостійної роботи учнів початкових класів.
Об’єкт дослідження – процес формування навичок самостійної роботи в початковій школі.
Предмет дослідження – форми і методи, прийоми формування навичок самостійної роботи в початковій школі.
Завдання дослідження:
-Здійснити аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури з проблеми дослідження;
-Теоретично рбгрунтувати дидактичні умови організації самостійної роботи;
-Дослідити розвиток самостійності учнів початкових класів;
-Вивчити організацію самостійної роботи учнів початкових класіс.
У дослідженні використовувався комплекс взаємодоповнюючих методів. Серед теоретичних методів використовувалися: порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, систематизація, класифікація. Емпіричні методи: спостереження, анкетування, обговорення, бесіда.
Практична значущість дослідження полягає у аналізі передового теоретичного і практичного досліду з формування навичок самостійної роботи в початковій школі.
Робота складається із вступу , двох розділів , висновків, списку використаних джерел.
Розвиток самостійності – актуальна проблема теорії і практики
Перші наукові педагогічні дані щодо самостійного учіння були здебільшого частиною філософії, яка на той час об’єднувала всі знання про природу, людину і суспільство. Так, філософи античності (Конфуцій, Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель ) вважали самостійність визначальною і стверджували, що розвиток людини здійснюється якісно лише у процесі самостійного вдосконалення особистості, в процесі самопізнання (М. О. Константинов, М. Ф. Шабаєва ).
Педагоги античної епохи висловлювались за розвиток самостійності мислення учнів. Самостійність розглядалася в той час і як мета виховання, і як засіб активізації навчання. Ці думки безпосередньо стосувалися на той час організації навчання філософами своїх, іноді дорослих учнів, що певною мірою можна трактувати як певний вид самостійної роботи (у Сократа –філософів).
Педагоги Західної Європи розвинули і збагатили ідеї грецьких і римських філософів про необхідність самостійності у пізнанні світу, що навчання учнів має бути належним чином організоване, і воно має важливу роль для формування самопізнання.
Поряд з визначними просвітителями світу стоять імена видатних мислителів України Г.С. Сковороди, Т.Г. Шевченка, І. Вишенського, І. Федорова, Г. Смотрицького, Л.І Кукіль, К. Ставровецький, П. Беринди, М. Смотрицького, Є. Славинецького.
Почесне місце серед просвітителів ХVІІІ ст. належить Г.С. Сковороді, який стверджував всемогутність людського розуму: “За допомогою розуму людина пізнає себе і, оволодіваючи знаннями, визначає свій істинний шлях у житті”. Особливо часто у своїх творах Г.С. Сковорода порушує питання про значення власних, без допомоги інших, тобто самостійних зусиль людини у навчанні, і успіхів досягають ті, які працюють з книгою, здатні до роздумів, спостережень.
К Д. Ушинським був розроблений проект учительських семінарій, який через земства був в основному реалізованим. Були сформульовані принципи підготовки фахівців. На його думку, в навчально-виховному процесі семінарій повинен переважати принцип самостійності; класні уроки повинні бути тільки перевіркою самостійних занять і керівництвом для них; навчання, як окремий вид діяльності, обов’язково включає самостійну працю учнів над засвоєнням знань. К. Д. Ушинський в педагогічній науці виділяє окремо предмет і мету самостійної діяльності учнів в освіті.
На Україні в 20-х роках ХХ ст. проходить становлення початкової освіти. У навчальних закладах почали активно використовувати різноманітні форми, методи і засоби навчання, серед яких значне місце відводилося самостійній роботі учнів.
У 50-х - 70-х роках ХХст. під впливом соціальних факторів (зміцнення зв’язку зі школою, перегляду змісту освіти, успіхів науково-технічної революції і досягнень психології) теорія самостійної роботи значно збагатилася.
Яскравим представником того часу був В. О. Сухомлинський, який вбачав ефективність організації самостійної роботи у підготовці такого вчителя, який би прагнув постійно самовдосконалюватись, який би зміг збільшити частку розумової праці дитини, навчити її розум трудитися, збудити у дитини любов до розумової праці, до праці думки. “Навчити дитину вчитися, дати їй уміння, з допомогою яких вона буде самостійно підніматися із сходинки на сходинку довгого шляху пізнання - це одне з найскладніших завдань вчителя . Мислителем ваш вихованець стане лиш тоді, коли ви приходите до нього з думкою, запалюєте його своєю допитливістю, спрагою і ненаситністю пізнання, передаєте йому почуття гордості мислителя”.