Сторінка
1
На сьогоднішній день в теорії виховання використовують різноманітні підходи в управлінні процесом розвитку та формування особистості дитини. Але умови сучасного життя все більше змушують учених звертати увагу на такий факт, як значимість середовища в розвитку дитини.
Існує безліч підходів та варіантів у системі виховання, які б сприяли ефективному формуванню особистості, та всі вони є не досить ефективними, якщо входять у протиріччя з оточуючим середовищем. Особистісний, індивідуальний та інші підходи втрачають свою силу, якщо не звертати увагу на соціокультурний та природний контекст розвитку дитини. Дана обставина береться до уваги в існуючих виховних системах, яким необхідне сприятливе середовище для реалізації свого потенціалу. Таким чином, середовищний підхід необхідно розглядати як важливе доповнення до компонентів виховної системи, що вже існують та як спосіб організації середовища, оптимізації його впливу на особистість школяра.
Поняття «середовищний підхід» увійшло в педагогічну термінологію багато років тому, але розуміння сенсу цього явища неоднозначне, підходи до розуміння даного педагогічного явища достатньо різноманітні, відсутня єдність думок і позицій науковців з даного питання, тож воно і викликає жвавий інтерес у дослідників.
На межі ХХ-ХХI століть проблема впливу середовища на розвиток особистості стає більш актуальною, що було викликано зверненням уваги дослідників на особистісно-орієнтовний підхід. Розроблялися нові ідеї, робилися спроби відновити середовищний підхід вітчизняних та зарубіжних шкіл минулих століть. На сучасному етапі концептуальним осмисленням феномену середовища, розробкою підходів, принципів та основних його характеристик займаються Ю. Мануйлов, Ю. Громико, В. Ясвін, І. Шендрик та інші. Так, Ю. Мануйлов підкреслює значимість середовища в розвитку особистості, його тісний взаємозв’язок з виховною системою. Саме він започаткував використання терміну – «середовищний підхід» у педагогіці, який раніше використовувався у психології та архітектурі.
Враховуючи вище зазначене та необхідність подальшої наукової розробки означеної проблематики у педагогіці нами була обрана тема: «Історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу».
Об’єкт – формування освітнього середовища навчального закладу.
Предмет – історія досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу.
Мета – здійснити ретроспективний аналіз досліджень процесу формування освітнього середовища навчального закладу та визначити особливості становлення і розвитку освітнього середовища та розкрити його вплив на формування особистості учня.
Для реалізації поставленої мети були поставлені наступні завдання:
1. Розкрити та довести актуальність дослідження проблеми.
2. Схарактеризувати етапи формування середовищного підходу у педагогічній теорії.
3. Висвітлити особливості виховного простору як педагогічного феномену, можливості та варіанти його створення.
4. Проаналізувати особливості середовищного підходу у вихованні за Ю. Мануйловим.
5. Розкрити особливості підходу І. Шендрика у проектуванні освітнього простору суб’єкта.
Для реалізації мети дослідження і вирішення поставлених завдань використовувався комплекс методів науково-педагогічних досліджень: теоретичних: аналіз, узагальнення та систематизація педагогічної, методичної, довідкової літератури для визначення теоретичних основ дослідження.
Практичне значення полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані вчителями та студентами-практикантами для створення освітнього простору, що буде сприяти всебічному розвитку особистості.
Давно відомо, що предметом наукового дослідження може бути не тільки людина, але й середовище її життєдіяльності. Сучасні вчені вважають, що середовище є одним з вирішальних факторів у розвитку особистості, а людина своїми діями і вчинками активізує елементи середовища і тим самим створює його для себе.
Це поняття досліджує соціальна психологія, соціальна філософія, соціологія, соціальна педагогіка. Але з перелічених наук тільки соціальна педагогіка та теорія виховання глибоко і всебічно розглядають педагогічні аспекти середовища, його вплив на особистість, обґрунтовують виховні функції.
Це пов’язано з тим, що середовище є постійним джерелом поповнення особистого досвіду та знань, є тим об’єктивним фактором, який визначає життєві установки, особисту спрямованість, характер потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, реальну поведінку, процес самовизначення і самореалізації особистості.
Освітнє середовище становить той виховний простір, в якому здійснюється педагогічно організований розвиток особистості. Відзначаючи, що в категоріальний апарат педагогіки поступово входить поняття «виховний простір», Л. Новікова розуміє його як особливу педагогічну реальність, як «виховуюче середовище», «середовище в середовищі», рівноправну складову вихованості людини. «Для педагогів, – пише Л. Новикова, – виховний простір є об’єктом вивчення, моделювання та конструювання, а також інструментом виховання. Вплив виховного простору обумовлений сприйняттям його дитиною, яка бере участь в процесі його створення і вдосконалення. Ефективність освоєння цього простору з боку дитини залежить від того, яким вона його бачить».
Поняття «середовище» в широкому розумінні означає оточення. Для психолого-педагогічного аналізу середовища змістовною є «теорія можливостей» Дж. Гібсона. Дж. Гібсон використовує категорію можливості, підкреслюючи активну сторону людини-суб’єкта, що опановує своє життєве середовище. Можливість слугує проміжною ланкою між суб’єктом і середовищем і визначається властивостями середовища та суб’єкта. Чим більше й повніше особистість використовує можливості середовища, тим успішніше відбувається її вільний і активний саморозвиток. Середовище впливає на особистість і детермінує певні зміни поведінки та свідомості. Цю особливість необхідно використовувати в педагогіці з метою подолання ціннісного дисонансу, у розвитку особистості та її найближчого оточення.
Середовище, як відмічав Л. Виготський, виступає джерелом розвитку людини. В свою чергу, освітнє середовище, на думку В. Ясвіна, це «система впливів і зовнішніх чинників формування особистості, а також можливостей для саморозвитку особистості в його оточенні».
Г. Ковальов виділяє такі структурні компоненти освітнього середовища:
- фізичне оточення – шкільне приміщення, його дизайн, розмір та просторова структура навчальних помешкань, умови для переміщення і розміщення учнів;
- людський фактор – добір учнів, наповнення класів та його вплив на соціальну поведінку учнів, особливості й успішність учнів, етнічні особливості, якість підготовки вчителів, статевовікова структура шкільного контингенту;
- програма навчання – новаторський характер змісту програм навчання, технології навчання, стиль та методи навчання, форми навчальної діяльності, характер контролю.
У більшості зарубіжних досліджень освітнє середовище оцінюється у термінах «ефективності» освітнього закладу як соціальної системи – емоційного клімату, особистісного добробуту, особливостей мікрокультури, якості освітньо-виховного процесу. При цьому підкреслюється, що не існує заздалегідь підібраних поєднань показників, які б визначили цю ефективність, оскільки кожний освітній заклад унікальний та одночасно є відображенням процесів, які відбуваються у суспільстві.