Сторінка
1

Проблеми формування фінансових ресурсів у трансформаційний період

Формування оптимальної структури фінансових ресурсів суб’єктів господарювання є найскладнішою і найважливішою проблемою в загаль­ній системі формування капіталу підприємств.

Звичайно, збільшення власного капіталу дозволяє постійно підтри­мувати високу фінансову стійкість підприємства. Але існують об’єктивні причини, які викликають потре­бу в додатковому залученні грошових коштів, що покривається за рахунок формування позикового капіталу.

Основні причини, які обумовлюють залучення позикового капіталу, перераховано на рисунку 1.

Рис. 1. Об’єктивні причини формування позикового капіталу

Обґрунтуємо наявність кожної причини окремо.

Основним власним джерелом фінансування відтворення основних засобів підприєм­ства є амортизаційні відрахування. Використання підпри­ємством цього джерела фінансу­ван­ня для відтворення основних засобів обмежене. Це обумовлено тим, що економічний строк служби, визначений порядком нарахування амортизаційних відрахувань для обладнання і ви­робничого устаткування, частіше не відповідає фізичному, оскільки на­ра­хування амортизації здійснюється повільними темпами і тому строк відшкодування вартості основних засобів дуже розтягується в часі.

У підприємства іноді виникає необхідність у збільшенні обсягів виробництва у зв’язку з різними причинами (ріст попиту на продукцію, розширення ринків збуту тощо) і це може призвести або до росту потреби в додаткових виробничих потужностях, або до росту тривалості опера­ційного циклу, що в сукупності викликає ріст фінансового циклу, тобто означає додаткову потребу у фінансових ресурсах.

У різні періоди створюється потреба в оперативному залученні грошових коштів для здійснення вигідного контракту або певних довго­строкових стратегічних рішень. Залучення грошових коштів за рахунок пайових внесків або за рахунок емісії акцій є неможливим, оскільки для цього потрібен значний час (підписка на акції може відбу­ватися впродовж року або зовсім не відбуватися).

У процесі кругообігу потреба підприємства в оборотних коштах коливається як протягом одного циклу, так і особливо в різних циклах. Ці коливання можуть бути двох видів – сезонні і постійні. Сезонність вироб­ництва, постачання сировини, збуту продукції в певних галузях народного господарства зумовлює в одні періоди випереджаюче зростання витрат порівняно з надходженням коштів, в інші періоди витрати зменшуються або зовсім припиняються. При цьому коливання зумовлені природними особливостями і вони майже повністю передбачені.

Постійні коливання потреби в грошових коштах на підприємствах виникають у зв’язку із рівномірним надходженням і витрачанням товарно-матеріальних цінностей, нерівномір­ним зростанням витрат на незавершене виробництво, реалізацію готової продукції, нерівномірним надходженням сировини і матеріалів. Коливання потреби в оборотних коштах мають значно меншу амплітуду і передбачити їх неможливо.

Необхідно зазначити, що залучення позикових коштів може бути вигідним лише до певної межі. Це визначається за допомогою показника ефекту фінансового левериджу. Трактування ефекту фінансового леверид­жу має дві концепції.

Перша концепція визначає коефіцієнт фінансового левериджу як ме­ханізм управління рентабельністю власного капіталу за рахунок оптимі­зації співвідношення використання власних і позикових коштів. Для роз­рахунку коефіцієнта ефекту фінансового левериджу застосовується наступна формула:

де ЕФЛ – ефект фінансового левериджу;

Сn – ставка податку на прибуток;

Кра – коефіцієнт рентабельності активів;

ПС – процентна ставка за кредит;

ПК – позикові кошти;

ВК – власні кошти.

Наведена формула має три основні складові:

1. Податковий коректор фінансового левериджу (1 – Сn). Він пока­зує, як проявляється ефект левериджу у зв’язку з різним рівнем оподат­кування прибутку.

2. Диференціал фінансового левериджу (Кра – ПС) характеризує різницю між рівнем рентабельності активів (Кра) і рівнем ставки процента за кредит (ПС).

3. Коефіцієнт фінансового левериджу характеризує обсяг пози­кового капіталу (ПК), який припадає на одиницю власного (ВК).

Дію ефекту фінансового левериджу можна розглянути на умовному прикладі (табл. 1).

Дані таблиці показують, що підприємство “А” не використовує позикових коштів і тому хоч і генерує більшу норму прибутку, але має найнижчий рівень рентабельності власних коштів (14 %), сплачує більший податок на прибуток (60 тис. грн.).

Підприємства “Б” і “В” використовують позикові кошти і мають вищий рівень рентабельності власних коштів, причому показник більше у підприємства, яке збільшує у структурі капіталу позикові кошти. Але підприємство “Г” має дуже високий рівень коефіцієнта фінансового леве­риджу. Кредитори збільшують ставку за кредит, яку підприємство не може покрити рентабельністю активів і має збитки.

Таблиця 1

Розрахунок ефекту фінансового левериджу (тис. грн.)

Отже, якщо диференціал фінансового левериджу має позитивне зна­чення, то будь-яке збільшення коефіцієнта даного левериджу буде приз­водити до росту його ефекту, тобто росту рентабельності власного ка­піталу.

Для визначення оптимальної структури фінансових ресурсів підпри­ємства розрахову­ється два основних показники: коефіцієнт фінансової незалежності та коефіцієнт фінансо­вого левериджу. Коефіцієнт фінансової незалежності визначається як відношення загаль­ної суми власного капіталу до підсумку балансу. Чим більше значення даного коефіці­єнта, тим кращий фінансовий стан підприємства, тобто менша залежність від зовнішніх фінансових джерел. Якщо питома вага власних коштів у струк­турі джерел фінансування збільшується, то коефіцієнт фінансової незалеж­ності може досягти одиниці і фінансування за рахунок позик буде відсутнє. Важливе значення в процесі аналізу структури фінансових ресурсів має такий показник, як коефіцієнт фінансового леверид­жу, який характеризує залежність підприємства від позикового капіталу і визначається відно­шенням позикового капіталу (ПК) до власного (ВК). Коефіцієнт фінансо­вого левериджу називають також коефіцієнтом заборгованості. Прийнято вважати, що збільшення значення фінансового левериджу свідчить про зростання фінансового ризику, тобто про можливість втрати платоспро­можності і навпаки при заданих напрямах інвестування ризик кредиторів тим менший, чим менша частина позикового капіталу в загальній сумі пасивів. Складність полягає в визначенні оптимальних показників співвід­ношення між власним і позиковим капіталом. Серед вчених-економістів широко відоме так зване правило вертикальної струк­тури капіталу. Однак щодо цього правила існують різні погляди. Ряд економістів вважають, що співвідношення власного та позикового капіталу повинно становити 1:1. Згідно з даним підходом, загальна сума заборгованості не повинна пере­вищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення коефіцієнта фінансової незалеж­ності становить 0,5 (Кфн = 0,5).