Сторінка
1

Урегулювання світової кризи заборгованості: дефолти суверенних бор¬жників та проблеми фінансової безпеки держав

Перехід питань управління зовнішнім дер­жавним бор­гом у розряд першо­чер­гових зумов­лю­ють необхідність розробки і про­ве­дення систе­ми за­хо­дів щодо врегулювання проблеми зов­ніш­ньої заборго­ва­­нос­ті. Відсутність досвіду в України у напрацюванні методів вре­гулювання бор­го­вих проблем зумовлюють необхідність роз­гля­ду даного питання у теоретичному аспекті і на досвіді сві­то­вої практики. Разом з тим, варто пам’ятати, що сліпе копіювання інтернаціональних моделей управ­лін­ня зовнішнім боргом не може дати потрібного ефекту в умовах вітчизняної еконо­міки. Адже, нерозвиненість кре­дитного та фон­­до­вого ринків, величез­ний тіньовий сектор економіки – це ті скла­до­ві, які не дозво­ля­ють використовувати готові схеми, втілювати їх у реальну площину. Засто­со­вувати і впроваджувати загаль­но­­сві­то­ві моделі та схеми можна лише з ураху­ван­ням наці­о­наль­­них умов і проблем.

Враховуючи те, що проблема надмірного зовнішнього боргу стала досить відомим і поши­рен­им явищем другої половини ХХ ст., світова практика нагромадила значний до­с­­від щодо управління бор­го­вим тягарем вирі­шен­ня проблеми за­бор­го­ва­нос­ті: від найгіршого – абсолютний дефолт (повна від­мо­ва від своїх зобов’язань), до дещо кращого, при якому частко­во списуються борги (однак бор­жник втрачає час­тко­во полі­тич­ну самостійність та тимча­со­вий доступ до між­на­род­ного ринку капіталів), та до найкра­що­го із варі­ан­тів – рес­­трук­ту­ризації, що передбачає перео­фор­­млен­ня бор­гу в тій чи іншій формі.

Під реструктуризацією боргу розуміють прийняття за згодою боржників і кредиторів заходів, спрямованих на під­трим­ку платоспроможності боржників у середньо- та довго­стро­ковій перспективі.

В існуючій системі управління зовнішнім боргом, яка має інтер­на­ці­ональ­ний характер використовуються різно­ма­ніт­ні мо­делі реструктуризації, що реалі­зу­ються в залежності від типів кредиторів і боржників і можуть здійснюватися на базі однієї або комбінації наступних схем (див. рис. 2).

В залежності від типів кредиторів і боржників роз­різ­ня­ють декілька варіантів реструктуризації зовнішнього бор­гу. Один із цих варіантів – реструк­ту­ризація міжуря­дових позик і позик, гарантованих урядом у рамках Па­ризь­кого клубу офіцій­них кредиторів.

Реструктуризація у рамках Паризького клубу базу­єть­ся на так званому меню (рис. 3), що пе­ред­ба­чає вибір між зменшенням боргу (шляхом списання частини основного боргу) чи скороченням його обслуго­ву­ван­ня за ра­ху­нок зни­жен­ня ставок поточних пла­те­жів. Важ­ли­вою умов­ою ре­алі­зації цих схем є узгод­жен­ня з МВФ країною-боржником прог­рами економічного розвитку і наявність достатньо перекон­ли­вого платіжного ба­лан­су, який би під­твер­джу­вав, що у май­бут­ньому реструк­ту­ри­за­ція заборгованості прово­ди­ти­ся більше не буде.

Перші умови переоформлення заборгованості у рамках Па­ризького клубу були прийняті главами держав і урядів “ве­ли­кої сімки” у червні 1988 року і нази­ва­лися Торонто­ськи­ми. Торон­тські умови, що лягли в основу реструк­ту­ри­за­ції офі­цій­но­го зовнішнього боргу країн з низьким доходом і надмірною забор­го­ва­ніс­тю у рамках Паризького клубу передбачали зни­жен­ня відсоткової ставки на 3,5 відсоткових пункти нижче ринкової, або до ½ ринкової, значне про­дов­жен­ня пільгового періоду і періоду погашення (за комер­цій­ни­ми ставками), або частко­ве списання зобов’язань щодо обслуговування боргу (на 1/3) в період консолідації разом з переглядом умов погашення решти суми за комерційними ставками і на коротший термін, а також поєднання зазна­че­них заходів.

У грудні 1991 року Торонтські умови замінено Лон­дон­ськими, які дозво­ля­ли боржникам 50%-е списання боргу, або зниження відсоткової ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скоротилося на 50%.

Сучасний варіант програми, що пропонується у рам­ках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу регла­мен­ту­єть­ся Неапольськими умовами, що вступили в дію з січня 1995 року. Ці умови дозволяють суттєво змен­ши­ти борго­вий тягар найбідніших країн шляхом списання ос­нов­ного боргу, або відсоткових виплат на 67%. З 1996 року у рідкісних випадках практикуються Ліонські умови, що пере­дба­чають списання боргових зобов’язань на 80%.

У 1990 році відбулися радикальні зміни у політиці Па­ризького клубу сто­сов­но країн із середнім доходом і над­мір­ною заборгованістю. Прийняті у цьому році Х’юстонські умови допускають можливість погашення країнами-боржни­ка­ми кон­со­­лі­до­ва­них позик у рамках офіційної допомоги розвитку у продовж 20-и років, враховуючи 10-річний піль­го­вий період. Консолідовані експортні кредити і офіційні по­зики, отримані в рамках офіційної допомоги розвитку, під­лягають погашенню у продовж 15 років з періодом від­строч­ки плате­жів до 8-и років.