Сторінка
3
Українська народна іграшка багата й розмаїта. Про її багатство свідчить діапазон змістовно-образних градацій: від "примітивних" пташок-свищиків, архаїчних вузлових ляльок, семантично реліктових тварин, птахів, фантастичних звірів, виготовлених із глини, дерева, соломи, сиру й тіста, функціонально реліктових хихичок, деркачів, калатал тощо - до авторської іграшки-скульптури (М. Тарасенко, І. Гончар, О. Ганжа, І. Приходько, М. Галушко), позначеної рисами атавістично-родового міфологізму .
Розмаїття української традиційної іграшки насамперед пов`язане з її багатою сюжетною й тематичною номенклатурою, а також із широкою формально-образною варіативністю та численністю орнаментальних і колористичних градацій. Іграшки кожної місцевості позначені рисами певної своєрідності, яка залежить від ландшафтно-кліматичних, географічних умов (гори, рівнина, степ, полісся, край луків та озер тощо), роду занять більшості населення, історичних факторів та обрядових традицій. Так, іграшки, які вироблялися в ареалах Полісся й степової Південної України, зазвичай відрізняються одна від одної як щодо тематичних і сюжетних уподобань, так і щодо переважного вибору матеріалу та його пластичних можливостей.
Існують також місцеві декоративні й колористичні уподобання, схильності до певних орнаментальних форм і мотивів. Так, колорит іграшки Опішного (Полтавщина) здебільшого "теплий", близький до натуральних кольорів обпаленої глини; орнамент - закруглений, плавновигинистий, позбавлений різких зламів і гострих кутів. Натомість орнамент косівських (Карпати) виробів має різкі й гострі злами, натуральний колір глини закритий, захований білою, жовтуватою або темно-вишневою ("вишнівка") поливою, основні кольори орнаменту брунатний, зелений, жовтий. Іграшка з Полтавщини містить і образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також і хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучою "гвоздикою", гарбузами й метеликами. Іграшка з Косова несе в собі образні прикмети карпатського холодно-прозорого ранку із гостроверхими смереками на схилах, високими ожередами, вогкуватим туманцем у долинах, отарами овець на полонинах.
Традиційна іграшка, поряд з образною та символічно-смисловою інформацією, містить у собі ще й інформацію атавістичну, пластично-інтуїтивну, обрядову, духовну, онтологічно-ціннісну. Щодо цього вона зазвичай є набагато інформативнішою, ніж будь-яка сучасна техніко-механічна іграшка або комп`ютерна гра.
В прикарпатських осередках ще на початку XX ст. глиняною іграшкою займалися Й. Табахорнюк та П. Тимчук з Пістині, згодом - П.Й. Цвілик та Г.В. Цвілик з Косова, Ганна та Михайло Рощиб`юки з с. Старий Косів, М. Волощук з с. Старі Кути. У більш пізні часи, як зазначає М. Є. Станкевич, "традиційні зозульки-свистунці, дрібний посуд почали виробляти Юрій та Розалія Ілюки. Новий напрям тематичної пластики, відмінний від народних іграшок, започаткували майстри Михайло Кикоть, Василь Стрипко, художники-керамісти Василь Аронець, Григорій Колос, Василь Озерний та ін.". Типологічно близькі до іграшок антропоморфні та зооморфні фігурки з глини робить Н. Вербовська з Косова. Сучасними майстрами глиняної іграшки є М. Піщенко, І Сухий, Л. Яременко, М. Тарасенко; вузлової ляльки - М. Грепиняк, О. Кононенко, К. Ляшко, Г. Руденко; дерев`яної іграшки - М. Кошеренко, М. Матвійчук.
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася опішнянська іграшка в ХVIII столітті. Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й "дріб", тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Опішняньська народна глиняна іграшка щодо сюжетики та формообразних критеріїв перебуває посередині між фігурним посудом і створюваною гончарями декоративною або настільною скульптурою. О.С. Данченко - дослідниця української народної кераміки, зазначає: "Ліпленням іграшок займалися навіть діти, настільки простими й традиційними вони були. Головне у цій справі було навчитися ліпити порожнистий тулуб (однаковий як для тварин, так і для птахів)" . Асортимент іграшок був досить солідний - коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чайки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях "куми", "сусідки", "баришні", "наречені", леви, ведмеді, звірі-музиканти. Опішнянська іграшки розмальовані суто за народними мотивами. Оброблені тонкою, горизонтально, розташованою вздовж тулуба смугою рослинного орнаменту намальованого коричневим, червоним, синім та зеленим відтінками, що складається з квіток та гілочок. Виготовлено їх із жовтої глини, декор подібний до світло-коричневих відтінків на поверхню нанесено мальований орнамент - прямі та хвилясті лінії, "сосонки", крапки, трикутники, нанесені відтінками жовтого, білого, зеленого, червоного, світло-коричневого кольорами. Нині опішнянська народну іграшку виробляють лише окремі поодинокі майстри. Купують її здебільшого не для дитячих ігор, а для своєрідної фольклоризації сучасного міського інтер`єру, поповнення приватних зібрань і фондів музеїв. Основним споживачем такої іграшки стає міська інтелігенція. Отже, іграшка потрапляє в інше середовище, ніж те, у якому вона сформувалася і була повноправною складовою, корелюючи з іншими його складовими.
Отже, історія іграшки є невід`ємною частиною історії культури у суспільстві. На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезим Коропського ройону Чернігівської області. Найбільше виготовляли іграшки на Наддніпрянщині та Прикарпатті. Також основними осоредками виготовлення української народної іграшки є Поділля, Волинь, Львівщина, Косів. На Полтавщині основним осередком виготовлення народної іграшки є селище Опішня. Зародилася опішнянська іграшка в XVIII столітті. Селище відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики. Колорит іграшки Опішного здебільшого "теплий", близький до натуральних кольорів, обпаленої глини, орнамент закруглений, плавновигинистий, позбавлений зламів і кутів. Іграшка з Полтавщини містить образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучею "гвоздикою", гарбузами й метеликами. Основними майстрами-іграшкарями на Опішні вважають Олександру Селюченко, Гаврила Поливайло, Анастасію Білик-Поливайло та Людмилу Омеляненко. Нині опішнянську народну іграшку виготовляють окремі поодинокі майстри. У новому середовищі традиційна іграшка, як і вишитий рушник, і родинний килим, народна картина або ікона, повинна бути атрибутом родової, родинної пам`яті про далеке й не дуже далеке минуле, про ту функціонуючу систему народної культури, елементом якої була ця іграшка.