Сторінка
4

Планета Меркурій

Якщо тепер зіставити кількість великих улоговин і кратерів діаметром більше 200км на Меркурії, Місяці і Марсі, то виявляється, що їх густина приблизно обернено пропорційна до площі поверхонь цих небесних тіл, тоді як їх поперечники відрізняються всього вдвічі. Звідси витікає, що число метеоритів в областях простору, займаного цими планетами, могло бути приблизно однаковим. Зрозуміти це не так просто, як може здатися на перший погляд. Адже звичайно виходять з уявлень про те, що основним регуляторним джерелом метеоритів, що “поставляються” у внутрішні області Сонячної системи, служить астероїдний пояс, а планети знаходяться від нього на piзних відстанях. Однак якщо взяти до уваги, що крім цього основного джерела можуть бути і інші подібні скупчення астероїдних тіл за орбітою Плутона, що також виконують функції “постачальників” метеоритів, відмінність в прихильності найближчих до Сонця планет стає неістотною. Таке припущення здається більш вірогідним, ніж різноманітні “катастрофічні” гіпотези, що приходять на допомогу в подібних випадках. Відомим американським ученим Г.Везерімом для пояснення спостережуваних закономірностей була запропонована гіпотеза про катастрофічне руйнування астероїда під дією приливних сил при його проходженні поблизу Землі і Венери і подальшого випадання осколків. Осколки могли б тоді розподілитися в межах області розташування планет земної групи приблизно рівномірно. При всій зовнішній привабливості такого сценарію потрібно, очевидно, пригадати філософсько-методологічний принцип, згідно якому не треба винаходити єства понад необхідні. Іншими словами, не треба привертати екзотичних пояснень, якщо можна обмежитися більш простими. Аналізуючи основні риси поверхні Меркурія ми звертали увагу як на багато схожостей, так і на істотні відмінності із Місяцем. Уважне вивчення знаходить ще одну цікаву особливість, що проливає світло на історію формування планети. Йдеться про характерні сліди тектонічної активності в глобальному масштабі у вигляді специфічних крутих уступів, або укосів-ескарпів. Ескарпи мають протяжність від 20-500 км і висоту схилів від декількох сотень метрів до 1-2 км. По своїй морфології і геометрії розташування на поверхні вони відрізняються від звичайних тектонічних розривів і скидань, спостережуваних на Місяці і Марсі, і швидше утворилися за paxунок насувів, нашарувань внаслідок напруги в поверхневому шарі, що виникли при стисненні Меркурія. Про це свідчить горизонтальний зсув валів деяких кратерів.

Деякі з ескарпів піддалися ударному бомбардуванню і частково зруйновані. Це означає, що вони утворилися раніше, ніж кратери на їх поверхні. По зниженні ерозії цих кратерів можна дійти висновку, що стискання кори відбувалося в період утворення “морів” близько 4 млрд. років тому. Найвірогіднішою причиною стискання потрібно, очевидно, paxувати початок охолодження Меркурія. Згідно іншому цікавому припущенню, висунутому рядом фахівців, альтернативним механізмом могутньої тектонічної активності планети в цей період могло бути приливне уповільнення обертання планети приблизно в 175 разів: від спочатку передбачуваного значення близько 8 годин до 58,6 діб. Дійсно, ряд хребтів, лінійчатих сегментів валів і ескарпів володіє переважною орієнтацією в меридіональному напрямі, із невеликим відхиленням на захід і схід, що неначе сприяє гіпотезі. Разом із тим не можна виключити і того, що ці риси поверхні відобразили внутрішню напругу в кopi планети під впливом приливних обурень від Сонця, що грали особливо важливу роль при утворенні таких структур в процесі стискування Меркурія.

5. Меркурій – світ жариі холоду.

Меркурій - яскраве світило, та побачити його на небі не так просто. Справа, в тому, що, знаходячись поблизу Сонця, Меркурій завжди показний для нас недалеко від сонячного диска, відхід від нього то вліво (на схід), то управо (на захід) лише на невелику відстань, яка не перевершує 280. Тому його можна побачити лише в ті дні року, коли він відходить від Сонця на найбільшу відстань. Нехай, наприклад, Меркурій відсунувся від Сонця вліво. Сонце і всі світила в своєму добовому русі пливуть по небу зліва направо. Тому спочатку заходить Сонце, через годину із невеликим заходить Меркурій, і треба шукати цю планету низько над західним горизонтом.

Якщо розглядати Меркурій в сильний телескоп, то замість зірочки він виглядатиме, як маленький Місяць, маючи контури або вузького серпика, або півкола. Це відбувається з тієї ж причини, що і зміна фаз Місяця. Меркурій – це темна куля, власного світла він не дає і сяє на небі за paxунок віддзеркалення сонячного проміння. На тій половині Меркурія, яка повернена до Сонця, - день, на іншій – ніч. Ми бачимо лише освітлену частину планети. Діаметр Меркурія на 2 1/2 разу менше діаметру Землі і на 1/2 разу більше діаметру Місяця.

У сильний телескоп на Меркурії можна помітити темні плями, що мають приблизно такий самий вигляд, як “моря” Місяця для неозброєного oкa. Спостерігаючи за цими плямами, учені встановили одну важливу особливість. Рухаючись по своєму шляху навколо Сонця, Меркурій разом із тим повертається навколо своєї осі так, що до Сонця звернена завжди одна і та сама його половина. Це означає, що на одній стороні Меркурія завжди день, на іншій – ніч.

Меркурій набагато ближче до Сонця, ніж Земля. Тому Сонце на ньому світить і гріє в 7 разів сильніше, ніж у нас. На денній стороні Меркурія жахливо жарко, тим вічне пекло. Вимірювання показують, що температура там підіймається до 4000 вище за нуль. Зате на нічній стороні повинен бути завжди лютий мороз, який, мабуть, доходить до 2000 і навіть 2500 нижче за нуль.

На такій планеті не може бути ні океанів, ні атмосфери. Дійсно, найретельніші нагляди не знайшли на Меркурії ніяких ознак повітряної оболонки.

Отже, Меркурій – це царство пустель. Одна його половина – гаряча кам'яна пустеля, інша половина – крижана пустеля, мабуть, покрита замерзлими газами.

Використана література:

1. І.А.Клімішин “астрономія наших днів”, Москва “Наука”, 1980 р.

2. Ф.У.И.П.П.Л. “Земля, Месяц и планеты”, Издательство “Наука”, 1967 р.

3. Велика радянська енциклопедія. Видання друге. Москва 1978 р.

4. М.Я.Маров “Планети Сонячної системи” Изд. Наука, 1986 г

5. В.І.Морозов “Фізика планет”.

6. Энциклопедия для детей, том 8, «Астрономия». Изд. Аванта+, 1997 г.

7. Энциклопедия астрономия и космос, серия «Тайны Вселенной». Изд. Росмен, 2000 г.