Сторінка
3

Жінка-мрія і реальність (крізь призму „ликериного циклу”)

Звернімо увагу на знак запитання. Ю.Івакін ще вагається, а наступники подають його версію реставрації закресленого слова як доконаний факт. Насправді ж, як можна судити з контурів закресленого слова в автографі „Більшої книжки”, уцілілий „хвостик” літери „р” випинається ближче до середини, а не до кінця закреслення, тож цілком імовірно, що й спершу там теж було написано „Макарову”, а не „Ликері”, тільки дрібнішими літерами і без ініціалів. А з нового рядка – „На пам’ять 14 сентября”. То вже над закресленням ще більшими буквами написано як заголовок „Н.Я.Макарову”.

Цікаво, що попередній вірш, який упорядники озаглавили „Ликері”, насправді надписано так: „Ликері на пам’ять 5 августа 1860 г.”, до того ж не прописними літерами, а такими, як і весь текст; тобто, є більші підстави називати послання за першим рядком „Моя ти любо! Мій ти друже! ”, а те, що подають як заголовок, відокремивши і написавши з великої „На пам’ять 5 августа 1860 г.”, подавати одним рядком як присвяту. Та й наступний вірш „Л.”, теж адресований Ликері, не називають за першим рядком і не подають ім’я як присвяту. Тобто, у назвах віршів циклу, що їх давали упорядники, немає послідовності.

А втім, кому б не було адресовано чи то заголовок (так, справді, більш слушно подавати), чи присвяту вірша „Н.Я.Макарову”, це навряд чи дає підстави для переакцентування принципово незмінної актантної моделі самого послання: адресант – суб’єкт – об’єкт – адресат [див.: 11, 9].

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Коментуючи ці рядки, Ю.Івакін вважає загальний сенс їх символіки ясним і зрозумілим: нещасливий кінець кохання до Ликери. А щодо конкретного змісту образів барвінка і недосвіта постають різнотлу­мачення. Так, О.Кониський гадав, що під барвінком поет розуміє Ликеру, а може й себе з нею, а під недосвітом – „всі оті пащиковання”[4, 570] про неї. Ніби й погоджуючись із таким тлумаченням образу барвінка, хоча й звузивши його (тільки Ликера), Ю.Івакін далі розмірковує: «Якщо „недосвіт” (тобто ранковий мороз) – це „пащикування”, то чому авторові „недосвіта шкода”? Чи не самого себе (або свої почуття до Ликери) розумів поет під „недосвітом”?» [3, 355].

Із таким тлумаченням категорично не можна погодитися. Фраза „недосвіта шкода” не дає підстави розвертати на „самого себе” весь попередній текст:

5 Потоптав веселі квіти,

Побив . Поморозив .

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Якщо прийняти припущення Івакіна, то автор постане такою собі унтер-офіцерською вдовою, котра спершу нашкодила, потім сама себе відшмагала і одразу ж пожаліла. Сам коментатор далі ніби бере свої слова назад: «Висловлюючи всі ці припущення, ми свідомі того, що в ліриці далеко не кожне слово, рядок, образ можна раціо­налістично витлумачити: „отут автор хотів сказати те, а отут те .” В ліричному творі поети висловлюють свої часом невиразні й неусвідомлені почуття і настрої, і аналі­тичний розтин такого твору на якісь смислові мікроеле­менти не завжди щось може в ньому пояснити. Щодо цього Шевченкового вірша, то врешті могло бути й так, що Шевченко, не надаючи окремим його образам конкрет­ного, точно окресленого алегоричного змісту, втілив у тво­рі свої переживання й почуття, навіяні розривом з Ликерою („поморожені” надії на особисте щастя тощо)» [3, 356].

Погоджуючись із цими пом’якшувальними міркуваннями, все ж варто наголосити: є підстави лише трохи (а не до протилежного) уточнити тлумачення О.Кониського: образ барвінка в українській міфопоетиці символізує молодість, дівоцтво, перше кохання та чистий шлюб. Зів’ялий барвінок – нещасний стан жінки [див.: 7, 9]. Слово „топтати”, та ще в поєднанні з образами барвінка чи василька, евфемічно натякає на те, від чого в поемі „Катерина” застерігає інший, авторський евфемізм – „Роблять лихо з вами”. Ось одна із „сороміцьких” пісень (у лапках, бо там – жодного дисфемізму, а тільки цнотливі алюзії) у запису З.Доленги-Ходаковського:

В вишневім садочку

Скопаю я грядочку,

Посію я васильок

І хрещатий барвінок.

Где ся взяв мій миленький,

Пустив коня у барвінок,

А сам пішов у васильок.

Кінь барвінок витоптав,

А сам васильок вищипав.

А ось фрагменти іншої:

Ой ходила по садочку,

По зеленім барвіночку,

Набачила, бідная,

На вулиці бугая.

Як стало вечоріти,

Став ся бугай волочити

Сюди-туди по улиці,

Де хороші молодиці.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

– А як тато запитає,

– Че ж барвінок усихає?

– Коти ходять за мишами,

Барвіночок витоптали [1, 9, CAPut!'].

Т.Шевченко, котрий добре знав і цей шар фольклору (збереглися його записи сороміцьких пісень), якісно модернізує його, відкидаючи раблезіанську грайливість і виводячи під „недосвітом” не лише “пащекування”, а якщо й так – то швидше їх носіїв, усіх тих, чиїми стараннями було відвернуто шлюб, але насамперед, певна річ, пана покоївки Ликери, Макарова, котрому адресовано вірш. І тоді все стає на свої місця: зазнавши гірких страждань і величезного нервового потрясіння, поет по-християнському прощав усіх і, не вдаючись до інвектив, сумовито підносився над інтригами й метушнею. Отут і відповідь на запитання Ю.Івакіна, чому „недосвіта шкода”? Бо то не зовсім „ранковий мороз”, як вважає дослідник, а передсвітанковий приморозок, що розтане у промінні сонця.

Не гучно, не гнівно, спираючись на могутній прихисток народної етики й естетики, поет завдяки прихованому образному паралелізму відкривав перед „доброзичливцями” завісу над тим, що буде і з ними, і з їхніми суєтними пристрастями у світлі вічності. Зберігаючи певну герметичність для широкої публіки, вірш тонко давав зрозуміти адресатові глибину осягнення та переживання драми ліричним героєм, його катарсисний жаль і великодушність до інших персонажів, а отже – істинний духовний аристократизм.